На главную СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Вхід для користувачів:
Реєстрація / Забули пароль?
Всі фотогалереї Панорами ПрилукФорум Користувачі Новини Оголошення Каталог ЧатПро сайт
Сайт українською   Сайт на русском

Фото: Київ 2022
Власник: morsresistis
Галерея: Templates
Додано: 2022-11-13

Фото: Без опису
Власник: watt
Галерея: Війна
Додано: 2022-06-09

Фото: Без опису
Власник: porosytenkokoly
Галерея: 22 война
Додано: 2022-03-25

Фото: Без опису
Власник: albertino
Галерея: как умеем
Додано: 2021-03-09

Фото: Зминченко А.Н.
Власник: alexzhell
Галерея: моя
Додано: 2020-10-17
Найрейтинговіше фото
За місяцьЗа тиждень

В цьому місяці фото ще не оцінювалися!
Найбільш обговорюване
В цьому місяці фотографії не обговорювались.
Останні новини
По датіПо коментарям

2021-03-23 (0 коментарів)
«Сбиты на взлете»: ликвидация «МиГа» и «Сухого» - бесславный конец российского авиапрома!
2021-03-23 (1 коментарів)
В РФ черговий скандал з авіаносцем «Адмирал Кузнецов»
2019-04-24 (0 коментарів)
Трибунал ООН призначив дати слухань у справі полонених українських моряків
2018-10-30 (2 коментарів)
Ремонт по-російськи
2018-08-22 (0 коментарів)
РФ готується підняти з дна моря ракету з ядерним двигуном, що впала при невдалих випробуваннях
2018-03-19 (2 коментарів)
Александр Дугин: Мы стремительно летим в чёрную дыру.
2017-08-21 (2 коментарів)
WikiLeaks виявився залежним від Росії!
2016-08-02 (0 коментарів)
The Economist: Українська гривня перша в світі за недооціненістю: справедливий курс - 7,74 за долар
2016-07-30 (1 коментарів)
Росія продає "флешку" об’ємом 50 Мб, яка важить 25 кг!
2016-05-31 (0 коментарів)
Ракетний катер «Прилуки» ВМС ЗС України провів перші ходові випробування під час ремонту
Останні оголошення
Друзі сайту
Общественный транспорт г. Прилуки Группа поддержки сайта Прилуки.инфо ВКонтакте
billboard.biz.ua - Рекламные плоскости Знаю.орг

Наша кнопка: (показати код)
Priluki.info

Відвідувачі
Новина: Один у «Слові» — воїн. Анатолій Паламаренко: «…і що ж то таке з нашою Україною?» US

3 липня 2009 р. | Автор: Helen | Переглядів: 1288 | Коментарів: 0
Новина  Один у «Слові» — воїн. Анатолій Паламаренко: «…і що ж то таке з нашою Україною?»
Один у «Слові» — воїн. Анатолій Паламаренко: «…і що ж то таке з нашою Україною?»
У липні відзначатиме свій 70-літній ювілей Анатолій Несторович Паламаренко, митець, із яким пов’язані найкращі сторінки українського слова на вітчизняній сцені. За свій творчий вік Паламаренко прочитав на цій сцені чимало творів Шевченка, Гоголя, Вишні, Нечуя-Левицького, Олійника, багатьох інших письменників. Власне, сьогодні саме Паламаренко в Україні й залишився, вважайте, єдиним представником жанру, який він сам для себе і визначив — «Слово». Його успіх серед глядачів, слухачів завжди був неймовірним. І популярність не знала меж, особливо коли виступи Анатолія Несторовича частіше демонструвало ТБ. Зараз, на жаль, набагато рідше… Нещодавно Паламаренко завітав у редакцію «ДТ» — і розмова з майстром слова торкнулась як його творчого життя, так і творчого життя у самій нашій країні.

«Ярмарок» — це музика мого дитинства
— Анатолію Несторовичу, згадайте, будь ласка, який український твір найбільше вразив вас у дитинстві, — можливо, саме він спонукав вас до подальшої діяльності на ниві художнього слова?
— Я — 1939 року народження. В дитинстві був низьким і товстим! Це диво, що тепер я високого зросту... Мене навіть називали «Кабан» і «артист Штепсель». Вже з другого класу пішов на сцену. Пам’ятаю, коли в 1949 році відзначали ювілей Гоголя, я читав про «Товарищество». Виходив на сцену такий малий «бульбик» в образі і читав дуже голосно. Тоді, пам’ятаю, в залі шкільного клубу повно людей — вчителі, учні, а я декламую: «Хочется мне сказать, панове, что такое есть наше товарищество?» Ну й так далі… І вже тоді відчув, що мене уважно слухають. Ще в дитинстві читав «Ваньку Жукова» Чехова, «Поднятую целину» Шолохова.
Так, я вийшов саме з російської літератури — з гоголівської «Шинелі». Ми ж тоді всі жили в імперії, куди від цього подітися?
Потім я з російських класиків перестрибнув на Остапа Вишню. Була в нього знаменита гумореска «Дідів прогноз»: глухого діда голова запитує: «Коли снігу багато, то це на врожай?» А він: «Шо? Шо кажете?»
І якось я це так декламував, що люди дуже сміялися. А далі вже пішло-поїхало… Було багато творів на сільську тему. Українська мова для мене природна, рідна… Школа наша була українська. Ми щоранку співали: «Із-за гір та з-за високих сизокрилий орел летить…»
— Ви згадали про дитинство, про настрій, а на телебаченні якісь ваші ранні виступи записані?
— Єдине, що записали, — як читаю Степана Олійника «Синок-математик». Я знав Степана Івановича особисто, ми з ним зустрічалися, коли я був і артистом, і студентом.
— А як ви вперше відкрили для себе твір Остапа Вишні «Ярмарок»? Дехто чомусь плутає його з гоголівським «Сорочинським ярмарком»…
— Колись купив велику книжку «Мисливські усмішки» Вишні. З ілюстраціями. І почав читати. Дивлюсь — «Ярмарок»! У ньому навіть немає особливого сюжету… Напевно, як музикант у нотах бачить певну музику, так і я щось побачив у тому творі… Одразу ж виникла ностальгія за дитинством. Родом я з Макарова. І прямо за нашою хатою, за тином і конов’яззю, починався ярмарок. Моє дитинство минало саме там. Чув там, як після війни співали старі лірники. Тому «Ярмарок» став для мене музикою дитинства. Так, у Гоголя «Сорочинський ярмарок», а в Остапа Вишні — просто «Ярмарок». У Гоголя є сюжет, а в Остапа Вишні —ярмаркові картини.
— У пресі були повідомлення, що саме «Ярмарок» ви виконували, перебуваючи з делегацією в Канаді…
— Торік Віктор Ющенко зателефонував мені прямо додому й запитав: «Чи маєте ви бажання відбути на три дні до Канади?» Полетіли… І вже там на прийомі підходить Ющенко й каже: «Анатолію Несторовичу, нехай почують українське слово…» І я прочитав «Мені однаково…» Під кінець вибухнувши: «Та не однаково менііі!» Я читав поволі… Вони все перекладали господині вечора Мікаель Жан. І вона це добре сприйняла, кинулася мені в обійми. А, окрилений, прочитав ще й «Ярмарок», якого взагалі не перекладали.
На початку весни був візит у відповідь канадців до України. І мене знову запросили на прийом. У Софіївському митрополичому палаці, у трапезній, зібралася велика авдиторія. І що цікаво — Мікаель Жан мене впізнала й каже: «Ярмарок! Ярмарок!» Ну — ярмарок, значить, ярмарок…
«Спочатку — автор, а вже потім — виконавець»
— Чи були у вас особисті зустрічі з Остапом Вишнею?
— Ні, я його вже не застав. Його не стало у 1956 році, тоді мені було лише 17 років.
— Чи знали ви його дружину — Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко?
— Її називали Вишниха. Це була висока вродлива жінка. Дуже проста у спілкуванні, але ця простота походила від високої інтелігентності. Вона була актрисою. Їй випало на долю дуже серйозне кохання, така мужня любов до Остапа Михайловича. Адже є різні форми цього почуття. Вона вміла сміятися. Любила анекдот. І навіть такий, із котрого слова не викинеш.
Варвара Олексіївна їздила у заслання до чоловіка, як колись жінки-декабристки. Десь там поблизу нього й жила. Взагалі, їй судилося нелегке життя.
— Як вона оцінювала вашу роботу на сцені?
— Дуже добре оцінила моє читання ще в студентські роки. Бо я часто виступав у театральному інституті. І навіть халтурив! Тому що тоді нам давали по п’ять рублів за виступ перед святами на студентських концертах. Я вже доволі впевнено стояв на двох ногах. Відчував слово могутнє. Серйозно почав трудитися над Шевченком. Та й гумор теж був моєю копійкою, куском хліба. Вже з другого курсу я зостався без матусі… Жив у гуртожитку на Сталінці. У нас була велика кімната, в якій жили десять студентів, у тому числі Павло Морозенко (потім — відомий актор). А це було диво, диво-людина, диво-студент! Пам’ятаю, що коли я в 1956-му вступав до театрального, то конкурс був величезний — понад 20 чоловік на місце. А я був зовні «страшний»: копав торф, застудив кров, тому всього обсипало чиряками. І читав я тоді Маяковського. Було очевидно, що щось читав не так. До того ж низький, та ще й у чиряках. Кому такий артист потрібен? І тут мені документи віддають, а Морозенка — беруть. Я по-білому йому заздрив. Але вже з другого разу я вступив. Зі мною навчалися Федір Стригун, Женя Головатюк.
— Хто для вас був головним учителем у театральному?
— Навчався я у Влада Неллі. Це щастя — навчатися в такого великого педагога. Він писав — «Неллі-Влад», очевидно, тому, що його повне прізвище було — Інеллі. Володимир Олександрович Неллі. Чоловік видатної актриси Добржанської. Тоді він був птахою високого польоту. Як ішов Хрещатиком, то всі звертали на нього увагу — він дуже вишукано вдягався. Я ж лише спостерігав за його шкарпетками. Він був великим аристократом. Жив на Пушкінській. Одного разу так сталося, що після першого семестру Неллі відчислив багатьох своїх студентів. Хтось пішов на «цвинтар талантів» — на театрознавчий. А хтось взагалі залишив вуз.
Я ж почав «рости» як на дріжджах. Придумував різні сільські етюди. Згадував своє дитинство, голодні роки: як я біля скирти пасу корів, як картоплю печу в попелі, як та солома почала горіти і як я її гасив…
Тому Володимир Олександрович і зоставався задоволений мною, ставив мені тільки відмінні оцінки.
— У той період — період Влада Неллі — у київських театрах було багато великих майстрів. Що вас найбільше цікавило, хвилювало і вражало з того репертуару, який ви дивилися в Києві?
— Тоді я щовечора ходив у театри. Або в оперний, або в драматичний. Мені казали: «Студент? Нагору!» Я — на гальорку! А звідти, як орел, бачу вільні місця у партері. Прослухав усі опери з участю найкращих співаків. Тому мені тепер і легко викладати сценічне слово — для вокалістів у консерваторії.
— А в театральному інституті не працюєте?
— Мене «видавили» звідти у 1985-му, як пасту з тюбика. У них «свої» справи. А я прийшов зі своїм кредо, зі своєю мовою, зі своїми знаннями. Тому що я практик, а їм, очевидно, цього не треба.
Отож, я у свої студентські роки був свідком великого злету Миколи Ворвулева. В оперу публіка ходила і на Ворвулева, і на Гнатюка. О, які то були артисти! Ворвулев — диво, у нього в репертуарі була пісня «Росія». Не минало концерту, щоб публіка не викликала його на цю пісню. Тому що він із трьох куплетів робив три акти колосальної драми. Я тепер своїм студентам кажу: дивіться, що великий майстер може зробити з трьох куплетів.
— Але ви погоджуєтеся, що ім’я Миколи Ворвулева зараз мало хто знає?
— Мабуть, це тому, що він зарано пішов із життя… І потім — він не дбав про запис свого репертуару. І навпаки: слід віддати належне Борисові Гмирі. Скільки він часу присвячував своїм записам! Як і Андрій Кікоть— це мій добрий приятель…
— А з драматичного театру кого ви в ті часи вирізняли?
— Я дуже любив і українську, і російську драму. Із задоволенням дивився Халатова, Буніна, Лаврова, Романова. Кілька разів бачив «Живий труп» у постановці Влада Неллі. Вважаю, що ні до, ні після ніхто не зіграв Протасова краще, ніж Романов. А який був Гнат Петрович Юра у «Мартині Борулі»! Його ніхто не може замінити, ніхто! Одного разу вночі прокинувся, а по телеканалу «Культура» — «Мартин Боруля». Прикипів. Геніально!
— А який театр тоді, в 60-х, був у глядача популярніший — українська чи російська драма?
— Мені здавалося, вони були популярні однаковою мірою. У російській драмі грали справді великі особистості — Лавров, Борисов…
— Інколи всі шукають пояснення, чому в той період, кінець 50-х—60-ті, був такий вибух «лицедійства», яким живемо ще й тепер. Може, це якось пов’язано з війною?
— У суспільстві тоді ще були живі великі особистості, зі старої школи Станіславського. Вони не себе показували в мистецтві, а грали образи, і ці образи були дуже цікаві. Наприклад, моє кредо у мистецтві — кожен автор, якого я виконую, повинен стояти на першому плані, а вже за ним — я. Я йду від себе — до нього. Мені хочеться, щоб Довженко був як Довженко, Нечуй-Левицький звучав як істинний український автор. І Гоголь — як Гоголь. Я вивчаю їхні долі, характери (з мемуарів). Вивчаю, як вони мислили. Наприклад, що б сказав у тій чи іншій ситуації Шевченко, як би він подивився. Яке в нього око, яке в нього нутро, коли він написав той чи інший твір? Я працюю й працюватиму з Кобзарем доти, доки живу. Піднімаюся до нього весь час. Перечитав усіх його біографів — Кониського, Шагінян. Навіть Тургенєв написав його прекрасний портрет...
«Літературні концерти, на жаль, відходять у минуле»
— А який Шевченко у вашій особистій уяві?
— Це чоловік невисокого зросту. Десь 168 см. Проте він мав міцну, кремезну статуру. Він не всім довіряв, був вибуховий, внутрішньо емоційно наповнений. Але, як людина високо інтелігентна, лише інколи дозволяв собі нестриманість і вибухав риданнями, коли йшлося про неволю його сестер, братів, родини взагалі. Він не міг змиритися з тотальною несправедливістю. Тому що, з одного боку, бачив аристократизм, інтелігентність. Він усвідомлював, яким прекрасним може бути людське життя на волі. А з іншого боку — його нещасна закріпачена родина жила у рабстві. Оця сирітська доля промовляє в нього постійно. Якщо ви уважно прочитаєте «Кобзар», то мотив «Така її Доля… прости сироту...», саме це сирітство — скрізь…
Шевченко — надзвичайно цікава людина. Його ні з ким не можна порівняти. Дехто намагається ставити Кобзаря поруч із генієм Пушкіна. Проте, на відміну від Пушкіна, Кобзар піднявся на свою осяйну вершину із самих низів. Якщо в Пушкіна: «Я памятник себе воздвиг нерукотворный...» — то в Шевченка «Як умру, то поховайте... Як понесе з України у синєє море кров ворожу...»
…Уявіть, що тільки недавно я знайшов правильний, логічний наголос у цьому творі. Раніше не заглиблюючись інтуїтивно робив наголос на слово «кров». А тепер думаю: а чого «кров», а не «ворожу»? Я завжди намагаюся віднайти основне слово, а вже тоді додати емоційні відтінки. А коли робив наголос на «ворожууу», то подумав: а хто ж нам заважає будувати Вкраїну? Воріженьки? Вони ж і видимі, і невидимі…
Я цілі семестри у вузах працюю над шевченківським словом: у консерваторії й педуніверситеті.
— Як теперішні студенти сприймають Шевченкове слово? Без іронії?
— Нинішні студенти різні. Мені приємно працювати в консерваторії. Там, де нафта, там і газ. Де є талант голосу, там є й талант до слова. Мені з ними приємно. Нинішнього року зробили такий гоголівський концерт, що всі прямо ахнули. Але він пройшов «тихенько». Нас як послухали, то зразу ж узяли в урядовий концерт у Миргород. Це було свято душі.
Взагалі, мистецтво художнього слова — окрема театральна гілка. Це унікальна професія. У СРСР нас таких було близько 30 чоловік. Тоді мої виступи стояли у всесоюзному графіку…
— А гумориста Сову ви знали?
— Він був чудовий майстер мініатюри. Він спринтер, але неперевершений. Його образ, міміка, жести — неповторні. Був один артист, не називатиму його прізвища, котрий намагався його копіювати, але з цього нічого не вийшло.
— Чому сьогодні майстерність художнього слова занепадає, ніби відходить у тінь?
— Тому що цей жанр зараз позбавлений комунікативного виходу на широкий загал. Літературні концерти, на жаль, відходять у минуле. Раніше я бував із концертами за кордоном — у Канаді, Польщі, Чехії, Чехословаччині, Угорщині, Німеччині. І що цікаво… У них немає такого жанру — «художнє слово». Тому, напевне, він і в нас почав відмирати. Ми переймаємо їхню систему, культуру. А наше, природне, на жаль, втрачається.
Я пам’ятаю Іраклія Андронікова, пам’ятаю, скільки людей ходило на його усні розповіді. Та й у мене збиралися повні зали. Пам’ятаю, як вибухнув «Кайдашевою сім’єю» у філармонії. Був повнісінький зал людей. І це ж не декламація.
Коли став заслуженим артистом, мені було 30 років, ішов 1969-й, а в 1979-му став народним. У кожному регіоні України в мене була своя аудиторія.
Наприклад, одного разу виступав у понеділок у Луганську. І «заслуженого артиста Паламаренка» прийшов послухати повнісінький зал людей. А це ж — російськомовне місто, та ще й понеділок.
Тоді, звісно, я відчував, що мій напрям — це непіднята цілина. Втім, і сьогодні люди люблять художнє слово. Але те ж таки слово має бути словом — воно має бути наповненим, соковитим, впливовим.
Я нещодавно подивився звіти областей — Волинь, Київщина, Івано-Франківщина... І що цікаво? Київщина мене запросила — читав «Ченця» Тараса Шевченка, Волинь теж запросила — читав Шевченка. Івано-Франківщина не запросила, але там є чудовий Володимир Пушкар. Це як наш Павло Глазовий. Він ой як здорово пише і неперевершено читає. Але і його не запросили. Тому на концерті там бракувало саме слова… А воно ж як сіль до борщу. І що ж то таке з нашою Україною?
«Щербицький був людиною мудрою, захисником українства»
— От і розкажіть нам, що таке з нашою Україною.
— Сам не знаю. Треба вивчати питання. Таке враження, що прийшли люди, які не можуть бути продовжувачами національних традицій, вони ніби стіною замурували навіть ті традиції, які були за радянських часів.
— Отже, не всі традиції були погані й за радянських часів?
— Деякі традиції були просто прекрасні. Що я можу сказати… Які люди були інтересні! Зараз маю щастя щороку на початку весни спілкуватися з колишнім міністром культури Ростиславом Володимировичем Бабійчуком. Цьому чоловікові вже 98 років. Він робить імпровізовані концерти. Це — мудра людина, в 60-х був чудовим міністром культури — міцним, розумним, діяльним. Ми його трохи страхалися. Ростислав Володимирович мав вишукані смаки, взагалі був людиною керівного складу. До того ж вийшов буквально з низів, спочатку працював ковалем. Але потяг до культури вивів його на дуже високий рівень. І таке сприйняття в нього всього українського, великого, справжнього… Він запримітив мене в молодості, коли я читав Нечуя-Левицького.
Той-таки Володимир Васильович Щербицький — людина розумна, мудра, захисник культури, українства. Такими ж були Єльченко Юрій, Главак Тетяна… Остання придумала фестиваль «В сім’ї вольній, новій». Такі шевченківські свята гриміли щовесни.
— Тексти яких сучасних авторів ви берете до свого репертуару?
— Насамперед — це Борис Ілліч Олійник. Його творчість дуже імпонує моїй душі. Я в ньому знаходжу філософські нотки, відчуваю біль за нашу Україну, за майбуття. Його слово потужне, величне.
Я мав щастя бути у нього на 70-річному ювілеї. Там звучала музика Георгія Майбороди. Ми з Іваном Гамкалом виконали поему «Трубить Трубіж». Також мені завжди цікава творчість Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча.
До зовсім молодих, напевно, ще не дійшов… У мене великий борг перед Григором Тютюнником. Цей письменник давав мені колись ще гарячі, тільки-но написані свої новели. І цей борг у мене каменем лежить на душі.
А ще ж є і Стефаник, і Довженко, і Марко Черемшина… Читаю Романа Іваничука — знаменитого романіста, Героя України. А які прекрасні новели Симоненка. Дав би Бог здоров’я, бо хочу потужно вистрелити новелами. Може, цим затримаю швидкий занепад мистецтва художнього слова в Україні. Адже людей, для котрих слово ще лишилося мистецькою цінністю, — дуже багато. Проте такий час… Можливо, це через те, що стрімко переходимо на капіталістичну систему?
— Є у вашому репертуарі російська словесність?
— Микола Гоголь. Усе, що він написав про Україну. Письменник вклав в свої твори потужний внутрішній заряд. До Гоголя тільки доторкнись — і не зможеш надихатися його словом. Може, тому Пушкін із таким пієтетом говорив про нього, що Микола Васильович — незвичне явище в літературі. До «Вечорів…» російська література не знала стільки ніжності, веселості, глибини.
«У голодні роки за мої декламації ще й їсти давали»
— Кажуть, свого часу вас дуже любив видатний український комік Микола Яковченко. Що б ви могли розповісти про нього?
— Миколу Федоровича ми всі любили, він був нашою людиною. Я брав участь разом із ним у концертах, часто спостерігав, як він співав: «Давай пожмем друг другу руки и в дальний путь на долгие года!» У мене з дитинства була схильність до «копіювання». Ну, а Яковченко — дуже яскравий, він виходив на сцену, а я за кулісами входив у його образ. Одного разу зустрічаю його на Хрещатику: «Здоров, Толя! Так ти мене копірував? А ну ізобразі!»
Колись ми пливли теплоходом на фестиваль «В сім’ї вольній новій» на Херсонщину, то всю ніч ми спілкувалися з художниками, скульпторами. Я їм розповідав бувальщини про Миколу Федоровича. І що думаєте? Цими розповідями я зародив у Володимира Чепелика та його компаньйонів думку створити пам’ятник Миколі Федоровичу. І такий пам’ятник згодом з’явився! Але чому ж немає пам’ятників ні Гнату Юрі, ні Амвросію Бучмі, ні Наталії Ужвій? А у сквері, біля театру, сидить наш сміхотворець зі своїм песиком, він людяний і незабутній…
— Чи часто буваєте на своїй малій батьківщині? Хто там у вас залишився?
— Майже весь час там і живу. Залишилися родичі. На батьківщині мені спокійно. Бачу своє дитинство, свою землю, поля. Усе мені рідне, надихає й дає наснагу. Здавалося б, лише 50 км від Києва. Але там я — окрилений! У Миронівці — великий палац культури, а концертів майже немає. Скрізь затишшя! Колись молодим я брав участь у клубній самодіяльності… Міг читати в колгоспі, біля скирти або біля свинарника чи конюшні. Адже де мої ноги стоять — там і театр. Я був потрібен. А в голодні роки це взагалі було щастя, тому що за мої декламації ще й їсти давали, слово лікувало.
— Чи задоволені ви тим, як складається театральна доля вашого сина — Олексія Паламаренка?
— Так, я задоволений, що він грає в Театрі імені Івана Франка. І що йде своїм шляхом. Я йому ніде не допомагав. У нього така натура: «Я сам!» Він навіть боїться бути схожим на мене. Адже голоси в нас майже однакові. Ми колись читали удвох, то заплющиш очі — і не знаєш, хто читає: Анатолій чи Олексій.
У моєму житті сталася велика трагедія: помер мій молодший син, коли йому було тільки 28 років. Онкологічна хвороба… Це моє велике горе. Після того я живу в іншому «вимірі». У мене залишився тільки Альоша. І я дуже радий, що він іде своїм шляхом.
— Кого б ви, знаний майстер слова, вирізнили сьогодні з-поміж українських акторів саме в комедійному амплуа — як на сцені, так і в театрі? Чи є молодь у цьому жанрі?
— Мені подобається Богдан Бенюк. Схиляюся перед його талантом. Він дуже майстерний актор. А з молодих, початківців? Може, я не встиг ще їх усіх побачити? Талановитий Задніпровський. Молодець Наталя Сумська в «Кайдашевій сім’ї»! Із захопленням дивився Анатолія Хостікоєва у «Швейку».
Але всі вони — не молодь. Мій Олексій у «Мартині Борулі» гарно грає, він попав в образ Омелька! Я взагалі рідко сміюся, а тут сміявся від душі.
Колись давно до Києва приїздив МХАТ, я ходив на «Мертві душі». Там грали Ліванов, Грибов, Зуєва. Я тоді так реготав! Ці художники для мене як карикатуристи. Вони рєпіни на сцені. Це насолода — коли твір геніально написаний, та ще й зіграний такими майстрами.
А ось коли дивлюся деякі концерти по телевізору, то мені чомусь взагалі не смішно. Ні «Криве дзеркало», ні Кролики, ні Петросян… Ну не смішні вони мені! І Галкін начебто талановитий… Але не смішний! Часто думаю: чому Геннадій Хазанов — вищий генерал-гуморист серед естрадників — не зробить Гоголя, Салтикова-Щедріна, Чехова? Чому? Він же такий талановитий. Але коли його дивлюся — то теж не сміюся, а лише фіксую: «Точно попадає!»
«Ворожі сили зараз дуже активізувалися…»
— Як ви реагуєте на телевізійні політичні програми? Чи не вважаєте їх особливим жанром гумору?
— Спочатку бурхливо реагував і навіть дуже переживав. Тепер це мене страшенно турбує, сердить, навіть серце починає боліти! Я бачу в політиці лише «кров ворожу», «воріженьків». Вони начебто і «за» Україну. Але вони люблять себе в Україні, а не Україну в собі. І це відчутно.
Я не міг би засідати у Верховній Раді, якби мене навіть туди тягнули. У мене чутлива душа, я на цю несправедливість, на це лукавство, «піарство» не можу спокійно дивитися. Мені ці люди чужі! Адже зараз треба підтримувати тих людей, які борються за нашу бідну Україну.
Все, що написав Шевченко, — правда. Нам треба гуртуватися навколо нашого президента, хочеться того чи не хочеться. Кого хотіли знищити з-поміж усіх наших політиків? Його хотіли знищити! Але навколо нього мусить бути міцна ідеологічна проукраїнська машина. Дружня сім’я. А ці ворожі сили зараз, навпаки, дуже активізувалися. Тому Віктору Андрійовичу тепер тяжко. Він мужньо пережив майже свою смерть, а доля його витягнула для нас. В Україні мусить бути тільки проукраїнський президент! Я знав маму Віктора Андрійовича, його село, знаю його ставлення до всього українського, до всіх цінностей. Тільки він буває на концертах і в театрах. Нікого більше з політиків немає.
— А чи можна Вєрку Сердючку, «Вечірній квартал», «Камеді клаб» вважати представниками українського гумору? Чи, може, вважати їх чимось іншим?
— Це теж «кров ворожа»! Колись десь прочитав, що справжній митець мусить бути поетом, філософом і борцем. Поєднувати в собі три іпостасі. Якщо ти поєднуєш ці три поняття в своїй творчості — отже, ти потужний, впливовий. Отже, потрібен. Якщо ж чогось немає, то на двох ногах — каліка.
А за що бореться Сердючка? Це дитя… Може, й здібне… Воно сильне тільки своїми відповідними атрибутами, такими, які начіплюють на другий день весілля ряжені: гімнастьорки, мужики собі груди мостять, бігають ловлять курей, у возику возять сваху. І такі гульбища піднесли на рівень Європи? Це циганщина! І це рівень української культури? Та хай Бог милує! Так, звісно, легше народ опускати, ніж піднімати. Це не бравада, але моє завдання як філософа і борця — примусити людей замислитися.
Коли читаю Бориса Олійника «Трубить Трубіж», то люди хоч не хоч піднімаються до певного морального рівня.
Мені здається, що актор, який грає Сердючку, жодної книжки не прочитав. Жодного разу не захопився чимось українським. В інші часи, навіть у радянські, його б так турнули, що й духу б не залишилося від такого дива. І правильно зробили патріоти в Тернополі, закидавши його гнилими помідорами, коли він приїхав на стадіон. І він тікав звідти, аж курява стовпом стояла! І туди вже ногою не ступить.
Цих «вєрок», які годують нас молоком, городиною, хлібом, — тисячі. Вони йдуть о третій годині ночі полем, у дощ і в снігопад, доїти корів. Скільки їх таких, справжніх! Це Мадонни наші! Їм треба ручки цілувати, а не дражнити і принижувати. І, взагалі, жінку треба піднести високо. Тому що тільки на високості жінка стає такою, якою ми її хочемо бачити.
— А як ви саме тепер добираєте твори до своїх програм? Чи є якісь особливі правила?
— Я внутрішньо мушу або заплакати, або засміятися… Наприклад, коли читаю «Мати», «Назабутнє» Олександра Довженка, то внутрішньо і плачу, і ридаю. Або Нечуя-Левицького «Микола Джеря»… Або твір Довженка «Олеся», коли дівчина віддалася останньому воїну, щоб зберегти рід. Коли впіймаєш відповідну емоційну хвилю і йдеш по ній — то це така насолода… В залі під час концерту інколи навіть дитина починає плакати. Отже, це слово точне, впливове. І недарма я пропустив його через свою душу і серце.
Із досьє
Анатолій Несторович Паламаренко — народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка. Народився майбутній майстер художнього слова у містечку Макарові на Київщині, в родині колгоспників Єлизавети Оксентіївни та Нестора Тимофійовича. У родині підростало четверо дітей, найменшим був Анатолій. Дитинство митця випало на роки війни. Німецька окупація тривала в Макарові з 10 липня 1941 року по 7 листопада 1943 року. Батько Анатолія був зв’язківцем між місцевим підпіллям та партизанським загоном. Влітку 1943 року його схопило гестапо і відправило в концтабір Бухенвальд. Додому він повернувся тільки влітку 1945-го.
Сестру Анатолія Софію влітку 1942 року фашисти спровадили на невільницьку працю в Німеччину. Старший брат Олексій у 1943 році був мобілізований до радянського війська.
Ще змалечку Анатолій Паламаренко захоплювався художнім словом. Після закінчення Макарівської середньої школи навчався у Білгород-Дністровському культосвітньому технікумі. Потім — Київський театральний інститут. Як професійний актор розпочав свою діяльність у Хмельницькому театрі ім. Петровського. З 1962 року — артист естради в Київській Національній філармонії. Анатолій Несторович читає цикл лекцій студентам національних університетів ім. Т.Шевченка та М.Драгоманова, музичної академії ім. П.Чайковського. Свій предмет артист назвав — «Слово».
На 22 жовтня в Національній філармонії заплановано великий вечір, на якому митець читатиме найкращі твори зі свого репертуару.

"Дзеркало тижня" № 24
27 червня - 3 липня 2009року


Додати коментар:
Ваше ім'я (максимум 15 символів)




Антиспам-код: NB91m

TIM TV OnLine

Сьогодні день народження у 1 користувачів: Frankinshtain,

Сьогодні віртуальний день народження у 9 користувачів: abrakadabra, I40_kHz, kent, tosik, tooth_fairy, oskorp, Alexxx, Angel69, marinamihay,

Модератори: Helen, watt, Tyt24vcytki

Прилуки | Всі фотогалереї | Всі фотографії | Користувачі | Новини | Форум | Чат | Оголошення | Про сайт | Нагороди | Коментарі | Вгору
(C) 2002-2010 O-Design
Контакти На головну Пошук по сайту