27 вересня 2013 р. | Автор: OLEX | Переглядів: 1641 | Коментарів: 5
«Пане президент, ваше превосходительство і шановані делегати! Для мене велика честь знову представляти свою країну в цій організації. Упродовж минулих десятиліть, як я вже колись говорив, Грузія пройшла шлях від занепаду до демократії з ринковою економікою. Ми повною мірою відчули як усі труднощі, так і позитивні моменти, у нас були як прориви, так і помилки. Але світ зміг зрозуміти, якою ціною нам обійшлася свобода країни. Сьогодні я прошу вас знову почути голос нашої нації, яка шанує політичні, релігійні і соціальні відмінності людей, для того щоб разом прийти до свободи. Це голос, який, незважаючи на всі проблеми і на всі ті труднощі, з якими нам ще доведеться зіткнутися, сповнений надії.

Я дивлюся на світ сьогодні і розумію, що цей голос надії потрібен. Оптимізм початку 90-х, коли демократичні і ліберальні цінності поширювалися дуже швидко, коли було відчуття кінця історії, коли здавалося, що ООН – це душа і серце світу, і коли я був студентом тут, у Нью-Йорку, і я проходив практику в ООН, цей оптимізм був зруйнований хвилею скептицизму і песимізму. Світ більше не такий. Права людини переосмислені. І ООН не стала душею і серцем нашої планети. Західна цивілізація, яка колись була тріумфатором, тепер намагається впоратися з глибокою економічною, соціальною й інтелектуальною кризою. У Східній Європі кольорові революції знову стикаються зі своїми супернтками, яких вони перемогли кілька років тому. На Близькому Сході радісні образи тріумфуючих тунісців, єгиптян змінилися страхітливими картинами мертвих дітей в околицях Дамаску. Є безліч приводів для розчарування і втрати ілюзій. Але чи повинен догматичний оптимізм 90-х бути зміщений догматичним песимізмом, який вбиває надію?

Чи повинен факт поширення свободи і демократії змусити нас припинити нашу боротьбу, змінити наші погляди і наші принципи? Сьогодні я прийшов сюди для того, щоб поділитися з вами прагненнями свого народу. І для того, щоб говорити від імені свого народу про неприйняття цього всеосяжного фатального песимізму. Я тут для того, щоб звернутися до тих, які вагаються і сумніваються. І якщо західна модель несучасна, то чому мільйони поляків, румун, естонців і чехів такі раді вступу до НАТО? І чому мільйони українців, грузин і молдован стукають у двері Євросоюзу? Якщо свобода нині не в моді, то як ми можемо говорити про те, що тунісці змінили карту світу? Ні, історія не добігла кінця 1989-го або 1991 року, і вона ніколи не закінчиться. Свобода - це досі рушійна сила історії.

Чоловіки і жінки у всьому світі хочуть жити у свободі. Але питання в тому, чи ми будемо акторами, чи глядачами у цій конфронтації. Шановні делегати! Як я вже говорив, багато східноєвропейських країн приєдналися до європейської вільної і демократичної спільноти, але вони постійно стикаються із погрозами і залякуваннями. Вірменію змусили підписати договір про вступ у Митний союз, який не входить в інтереси вірмен і нашого регіону. Молдова перебуває у стані блокади. Україна постійно під атакою. Азербайджан стикається з надзвичайним тиском. А Грузія окупована. Чому? Тому що імперія намагається відновитися у рамках своїх попередніх меж.

Слово «межі» в цьому випадку, звичайно, є не зовсім правильним. Ні Російська імперія, ні Радянський Союз, ні Євразійський союз ніколи не мали меж. У них були тільки околиці. І сьогодні я говорю від імені цих околиць.

На відміну від більшості росіян, керівництво цієї країни не зацікавлене в тому, щоб у їхніх сусідів була стабільна обстановка. У країнах, які навколо Росії, завжди має бути неспокій - ось чого хоче Кремль. Там заперечують саму ідею сильного керівництва сусідніх країн. У Грузії, Україні або Молдові прагнуть враховувати інтереси Росії. Я ніколи не був прихильником того, що французи називають «Ле ланг де буа» – тобто лити воду. Але мій другий термін зараз добігає кінця, тож я розумію, що саме зараз мені треба відверто сказати про це. Постараюся бути конкретним.

Як ви думаєте, чи хоче Володимир Путін беззастережного тріумфу Вірменії над, наприклад, Азербайджаном? Ні. Це зробить Вірменію занадто сильною і потенційно занадто незалежною. Думаєте, що протиставлений варіант розвитку подій - тобто переважання Баку над Єреваном – задовольнить Москву? Звичайно, що ні. Нинішній підйом модернізованого Азербайджану - це справжній кошмар для російських лідерів.

Ні, вони не хочуть, щоб хтось узяв гору, тому що їх мета - сам конфлікт. Тому саме конфлікт примушує і одну, й другу сторони перебувати у стані залежності і блокує їх інтеграцію в європейську спільноту.

Думаєте, що електоральна поразка сил Помаранчевої революції в Україні змусила Кремль пом‘якшити політику щодо цієї країни? Якраз навпаки. Керівництво, на чолі якого стоїть Віктор Янукович, перебуває під постійною атакою. Торгівельна війна, розв‘язана проти України напередодні Європейського саміту у Вільнюсі, стала для Росії інструментом для розколу цієї країни.

Думаєте, що Кремль після того, як у Тбілісі зміниться влада, погодиться обговорити процес деокупації Абхазії і Південної Осетії? Абсолютно ні. Анексія грузинських територій російськими солдатами триває. Учора окупанти знову вислали зі своїх будинків і сіл грузинських громадян, але ж це будинки і села їхніх предків. Усе це відбувається серед білого дня і при повній безкарності.

Незважаючи на доброзичливі заяви, які зробив новий грузинський уряд за останні декілька тижнів і місяців, російська армія продовжує посилювати свої позиції, розділяючи поселення колючим дротом, погрожуючи нашій економіці, наближаючись до життєво важливого трубопроводу Баку-Супса, а також до головної автодороги Грузії, що ставить під питання усю стійкість нашої держави.

Ворожість Володимира Путіна і його команди до влади, яку я мав честь очолювати протягом майже 10 років, заснована не на особистій ненависті або культурному неприйнятті. Будь-яке подібне судження по суті є ширмою для прикриття.

Мій попередник, президент Шеварднадзе, є вихідцем із радянської номенклатури. У 90-ті його привели до влади за військового бунту в Грузії і за прямої підтримки Росії. Його знають завдяки його радянським дипломатичним поглядам, яких у мене немає. І все одно Росія підривала його авторитет і навіть робила декілька спроб убити його.

І тут йдеться не про Гамсахурдіа, Шеварднадзе, Саакашвілі чи Іванішвілі. Імена не мають жодного значення, коли ставки такі високі. Це питання про можливість або неможливість держави в Грузії. Чому? Тому що нинішня влада Росії прекрасно знає, що як тільки в Україні, Грузії або Молдові будуть створені сильні державні системи, влада відображатиме прагнення свого народу, який, окрім іншого, хоче бути повністю незалежним і рухатися у бік Європи.

Грузинський досвід успішних реформ і реального функціонування держави може стати справжнім вірусом – вірусом, який пошириться по всьому пострадянському простору, і який, на думку Росії, потрібно усунути будь-якими можливими способами.

Саме тому грузинський народ був змушений зіткнутися з ембарго, з війною, з вторгненням і з окупацією. І це все відбувається, починаючи з 2006 року.

Але саме тому опір грузинського народу і відновлення грузинської демократії такі важливі для всього регіону.

Пані та панове! Спроби відкотити назад перспективи Євросоюзу і НАТО в нашому регіоні стають ще інтенсивнішими. І у цих спроб є певне ім‘я: це Євразійський союз.

Євразійський союз був створений для того, щоб стати альтернативою Європейському Союзу, Путін представив його як головний проект свого президентства. Тому що європейська і євроатлантична інтеграція займають багато часу, тому що на це потрібно величезні зусилля, тому що іноді може здаватися, що ти йдеш до міражу, тому що погрози можуть бути такими сильними, а тиск нестерпним, тому що перспективи дуже туманні. Чому не відмовитися від цього?

Сьогодні я б хотів пояснити, чому не потрібно відмовлятися. Значно більше, ніж міжнародна політика і тема міжнародних союзів, наші народи хвилюють соціальні питання і вибір способу життя. Наш народ повинен вибрати, чи хоче він жити у світі страху і злочинності, у світі, де переслідують за несхожість, а меншини подібні до боксерських груш, у світі, де опозиція стикається з побоями і вибірковим правосуддям, у світі, пані та панове, який ми всі прекрасно знаємо, бо всі ми вийшли з нього.

Євразійський союз - це наше недавнє минуле і наше майбутнє, яке створене колишніми агентами КДБ у Москві.

З другого боку, наші традиції і наші сторічні прагнення показують нам шлях в інший світ, який називається «Європа».

Європейські співтовариства теж не ідеальні, і у разі руху до них, ми також зіткнемося зі страхами, надіями, злістю і навіть ненавистю. Але в цьому випадку меритократія бере верх над непотизмом, толерантність стає фундаментом громадського життя, сьогоднішні опоненти можуть завтра стати міністрами, а не в‘язнями або ворогами, яких потрібно знищити. Для народів Східної Європи вибір стає настільки очевидним, що кремлівські стратеги, які самі себе називають політтехнологами, вирішили скасувати поняття правди і створюють лише брехню, яку вони поширюють по Україні, Молдові, Грузії і інших країнах.

Їх рупори в наших шанованих країнах – це свідома або несвідома п‘ята колона – називають Євросоюз інструментом для руйнування людських цінностей, для ерозії національних традицій і для пропаганди ідей ЛГБТ. Дивно, але останніми роками, а, може, навіть тижнями, у Тбілісі, Києві і Кишиневі ми чуємо ту ж шарманку, яку спершу запустили в Москві. Ми чуємо, що наші традиції руйнуються під впливом Заходу, що християнські свята скоро замінять гей-паради, а церкви перетворяться на мультикультурні діснейленди. Ми чуємо, що наша традиційна самоідентичність під загрозою.

Але чи так ми наївні, щоб вірити в цю брехню, у брехню, в яку вірили поколіннями, у брехню, завдяки якій вкрали наш суверенітет?

Чи так ми несправедливі до наших предків, щоб вірити в те, що їх пам‘ять можна вшанувати за допомогою нападів на мечеті і погромами?

Ми, мабуть, абсолютно не пам‘ятаємо нашу власну історію, якщо ми можемо дозволити їй нескінченно повторюватися.

Коли ми чуємо брехливі наспіви православних, які виконують російські імперіалісти, невже ми забуваємо про праведний голос патріарха Киріона, якого вбили, або вічний голос патріарха Амбросія Хелайя, якого катували днями і тижнями тільки за те, що він висловився в Женеві проти вторгнення в його власну країну? Ми що, глухі, раз не чуємо голосу убитих єпископів і священиків? Ми що, неосвічені, раз не пам‘ятаємо, хто перефарбував наші церкви і стер наші святі фрески? Ми що, осліпли, раз не бачимо руйнування наших церков на окупованих територіях?

Ми повинні знати свою історію. А вона учить нас тому, що толерантність – це основа суверенності нашого регіону. Це не лише моральний борг. Це питання національної безпеки.

Ми повинні знати свою історію і розуміти, що старий принцип «Розділяй і володарюй» застосовується сьогодні так само, як і два століття тому.

Дивлячись на наш регіон сьогодні, ті, хто знає історію Кавказу, повинні згадати різанину вірмен і азербайджанців у 1905 році, яка була штучно створена царським режимом, і порівняти її з конфліктом в Нагірному Карабаху в кінці 80-х. Можна згадати і початок війни в Абхазії на початку 90-х. Тоді грузинські члени озброєних формувань отримували зброю від російських солдатів, які фактично управляли абхазькими повстанцями і чеченськими терористами. Саме вони знищили будь-яку солідарність між північчю і півднем Кавказу.

Також більш ніж століття тому Росія відправляла грузинських офіцерів битися на фронт із чеченцями, інгушами і дагестанцями. Ми також можемо подивитися і на інші околиці імперії, наприклад, вивчити історію Польщі або України, і ми побачимо абсолютно те ж саме. Скрізь імперія розпалювала ненависть між пригнобленими народами і розділяла їх стіною фанатичного антагонізму.

І ця система, на жаль, працювала. Але що ще більше засмучує, то це те, що система ця працює й нині.

Пані та панове, шановні делегати, Євросоюз – це найбільший політичний успіх останніх десятиліть. Він стоїть на трьох основах, а саме на трьох запереченнях: заперечення екстремістського націоналізму, який привів Європу до самогубних світових воєн і жахів нацизму, заперечення комунізму, який загрожував поширитися по всьому континенту, і врешті-решт – у запереченні колоніалізму й імперіалізму.

Спадкоємцям французької і британської імперії знадобилося деякий час на те, щоб змиритися з третім запереченням, але відпущення своїх колоній стало ціною за модернізацію їх економіки і розвиток їх демократії, а також реалізації самого Євросоюзу.

Євразійський союз базується на кардинально інших принципах. Він управляється нетерпимістю, колишніми кадебістами і створений для того, щоб відродити імперію. Звичайно, вступити в Євразійський союз дуже просто. Для цього не потрібно відповідати ніяким соціальним, економічним або політичним критеріям. Насправді, для того, щоб бути колонією, не потрібно мати нічого. Єдині вимоги – пасивність і посередність.

З другого боку, для того щоб вступити у справжній союз, немає жодних інших способів, окрім як робити титанічні зусилля і відповідати жорстким критеріям – тому що ці принципи стоять на чолі всього Союзу.

Отже для тих, що сумнівається, я б хотів наголосити – вибір має бути очевидним саме тому, що ЄС вимагає старань і висуває критерії, і саме тому, що ЄС не хоче поглинати нас. Але є і ще краща причина, яка показує очевидність вибору. Російський проект приречений на провал. Жодна імперія зараз не може вижити. І Російська теж. Якщо ми звернемося до історії, то побачимо, що Франція і Великобританія втрачали свої колонії не лише тому, що колонії билися за свою незалежність, але й тому, що люди в Парижі і в Лондоні припиняли вірити у свою імперію. Те ж саме зараз відбувається і в Росії.

Імперська мрія спершу стикається з опором на її околицях. Але, що набагато важливіше, цю мрію відкидають і в центрі імперії. Заперечення можна побачити не лише в масових протестах і у зростаючій популярності опозиції у великих містах Росії. Заперечення є і у всеосяжному скептицизмі російських еліт стосовно євразійських ідей Путіна.

Люди, які покликані служити цій ідеї, самі не вірять в її життєздатність. Відкинута як в околицях імперії, так і в її центрі, ця ідея веде до загибелі. Євразійський союз провалиться, і в Росії знову будуть межі, а не околиці.

Потім ця країна почне шукати стабільних стосунків із стабільними сусідами.

Потім співпраця прийде на зміну конфронтації.

Це все станеться набагато раніше, ніж люди думають, і від цього, звичайно, отримають вигоду околиці, але ще більше – самі люди в Росії.

Імперський проект приречений і абсурдний, тому що нинішнє покоління громадян Росії більше всіх у світі часу проводить в інтернеті. Крах станеться ще й тому, що нескінченні ресурси газу і нафти скоро зіткнуться з перспективним газом і нафтою із шельфових родовищ.

Крах станеться тому, що газом не заміниш модернізації економіки.

Крах станеться тому, що є корупція і відсутність справедливості.

Крах станеться тому, що цілі регіони Росії страждають від дискримінації і насильства, тому що народи Чечні, Інгушетії, Дагестану, Татарстану й інших регіонів настільки гнані, що вони не відчувають жодного зв‘язку з Москвою.

Крах неминучий, тому що люди випробовують невдоволення, страх, ненависть.

Крах неминучий. І він станеться не в наступні десятиліття, а в декілька наступних років.

Через декілька років Володимир Путін покине Кремль і зникне з російської політики.

Громадяни Росії пам‘ятатимуть про нього, як про примару давно минулих часів, часів імперії, часів корупції і пригнічення.

Ніхто не знає, чи буде цей процес спокійним або жорстоким, чи буде його наступний глава держави націоналістом або лібералом, або і тим, і іншим, але важливе інше: Росія перестане бути імперією і, нарешті, стане звичайною державою.

Це перспектива, до якої всі ми маємо бути готові.

Тим часом, поки наш регіон продовжуватиме залишатися полем битви, нам потрібно об‘єднати свої сили, а не посилювати конфлікт.

У минулому багато лідерів і багато країн зрозуміли, що свобода однієї людини залежить від свободи нації. Так було в Польщі часів Пілсудського, коли в країну під кольори польського прапора незалежності кликали всіх ображених людей.

Але ніколи наші предки не співробітничали з потужною силою, яка розуміла стратегічну важливість нашої незалежності. Тепер така сила є, і це – Європейський Союз.

Скоро відбудеться Саміт східного партнерства у Вільнюсі. Я хотів би повторити те, що я вже говорив багато разів за останні декілька років. Запускаючи програму східного партнерства як відповідь на вторгнення в Грузію у 2008 році, Євросоюз запропонував нашим країнам платформу для співпраці. Ми повинні більше вкладати в цю платформу. Ми повинні розвивати спільні проекти, передусім зосереджуватися на необхідних нам реформах. Тому що реформи означають добробут і незалежність.

Катерина II прекрасно знала це. Коли Польща стала успішно виконувати свою програму реформування і стала йти вслід за французькими й англійськими просвітителями, Катерина написала секретного листа Фрідріху Великому.

Цей лист досі є одним із найбільш вражаючих зразків імперського мислення.

Там сказано, що реформи небезпечні як для Росії, так і для Пруссії, тому що вони зроблять з Польщі справжню державу, і реформи потрібно зупинити, а на Польщу напасти, до того ж якнайшвидше.

Цей лист може здатися знайомим кожному, хто знає, як Володимир Путін ненавидить грузинські реформи останнього десятиліття.

Вперше в історії народна держава будується на території Кавказу, і реформи потрібно зупинити, поки вони не принесли всіх плодів.

Пані та панове, єдність повинна стати нашим правилом у Східній Європі, включаючи розрізнений Кавказ. Я вже говорив про початок війни в Абхазії, але я можу згадати й інші більш ранні символічні епізоди з кавказької історії. Наприкінці повстання Шаміля проти Російської імперії, після того, як сам Шаміль здався, залишився тільки один чеченський лідер, який продовжував битися, - його звали Байсонгур. Але і він був поранений і захоплений в полон. Його збиралися повісити, і російський офіцери зібрали дагестанців, щоб ті дивилися на страту. Одному з них було наказано вибити табуретку з-під ніг Байсонгура. Так росіяни хотіли натравити один на одного народи і розпалити криваву різанину. Бачачи це, Байсонгур сам вибив у себе з-під ніг стілець і таким чином скоїв самогубство. Це заборонено релігією, але він зупинив ворожнечу двох народів-сусідів.

Але скільки нещасть було у кавказьких націй!

Цьому має прийти кінець. І саме тому під час свого президентства я запустив декілька проектів, які повинні налагодити відносини між північчю і півднем Кавказу, проектів, спрямованих на освіту і на університетські обміни.

Ми повинні продовжувати робити такі маленькі кроки.

Ми маємо бути готові до часів, коли імперія впаде. Так ми зможемо пережити ненависну спадщину.

І ми, народ Грузії, маємо бути готові до часів, коли російські солдати покинуть окуповані території, коли Москва піде з Цхінвалі і Сухумі.

Ми маємо бути готові вітати повернення наших співгромадян з Осетії і Абхазії. І ми повинні поставитися до них, як до братів і сестер. А не як до ворогів.

Ці часи настануть швидше, ніж ми думаємо.

Пані та панове, мій другий термін добігає кінця, і я горджуся тими досягненнями, яких ми добилися. Ми буквально витягнули Грузію з пітьми, створили безпрецедентну прозорість в держструктурах, повернули дітей у школи і впоралися із злочинністю серед молоді. Ми наблизили нашу націю до європейської мрії, ми без втоми працювали для того, щоб повернути почуття терпимості в нашу країну, почуття, яке керувало Грузією в минулому.

Ми зробили багато хорошого. Але я розумію, що деякі досягнення далися занадто дорогою ціною. У нашій спробі створити нову реальність, що відрізняється від минулих часів погроз і страхів, ми робили помилки.

Іноді ми заходили занадто далеко, а іноді недопрацьовували.

Я повністю визнаю свою відповідальність за всі недопрацювання і я турбуюся про тих, хто не отримав досить хорошого від нашої роботи, і про тих, хто став жертвою наших радикальних методів.

Я б хотів сказати всім громадянам Грузії, усім, хто підтримував нашу роботу, нашу політику і нашу партію, й усім, хто був нами невдоволений – я горджуся вашою силою і хоробрістю, я шаную ваші старання.

Ми є і повинні продовжувати бути нацією, яка єдина в любові до свободи і до гідності.

Ми є і повинні залишатися нацією, яка шанує жертви наших солдатів в Афганістані, нацією, яка тужить за своїми втратами і яка гордиться своєю сміливістю.

Ми є і повинні залишатися нацією, яка єдина в нашій історичній долі приєднатися до європейської сім‘ї демократичних націй, сім‘ї, від якої нас ніколи не відірвати, нашої сім‘ї.

Шлях народу Грузії до свободи, регіональної єдності і європейської інтеграції далекий від кінця, і я продовжуватиму присвячувати кожен день свого життя завершенню цієї справи. Як гордий син свого гордого народу».

http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/54780/