1 серпня 2009 р. | Автор: Helen | Переглядів: 1211 | Коментарів: 0
Як В’ячеслав Козаченко зустрічі з Савіком Шустером шукав
31.07.09. Хто такий, Савік Шустер знають якщо не всі, то кожен другий, мабуть, точно. І на його політичні ток-шоу на зразок «Свобода слова» чи «Шустер-live» по телевізору, мабуть, натрапляли не раз. Хтось швиденько перемикав канал, а хтось і зупинявся, мріючи хоч раз теж стати учасником шоу, пише priluchina.
Зазначу, що В’ячеслав Миколайович Козаченко, не якась там «шишка», а - помічник директора Прилуцького професійного ліцею з господарчої частини. Одним словом - завгосп. Крім того - ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС І категорії, інвалід ІІ групи, інвалід війни.
Отож про поїздку:
- В’ячеславе Миколайовичу, що спонукало Вас узяти участь у ток-шоу і як ви туди потрапили?
- Ідея не лише моя. Вона виникла в ініціативної групи членів Прилуцького Союзу чорнобильців України і «визрівала», мабуть, з рік. Ми шукали всі можливі шляхи, як потрапити до Савіка Шустера і «підкинути» йому декілька чорнобильських тем для обговорення в прямому ефірі. Зробити це ніяк не вдавалося, аж поки не підказали, що координати є в Інтернеті. Це були два телефонні номери. З п’яти чоловік додзвонитися вдалося лише мені, мабуть, як найбільш наполегливому. Бо робив я це щодня впродовж 3-4 місяців, дарма, що приходили телефонні рахунки на кругленьку суму, хоч на іншому кінці дроту ніхто й не відповідав.
Згодом теж було здався і згадав про цей номер лише через півмісяця. Набрав його навмання і ... мені відповіли. Від неспо-діванки я розгубився. Ледве зміг видавити з себе, чи це «Шустер LIVE». Мені відповіли, що так. «Як до вас можна потрапити?», - говорю. А мені відповідають, що дуже просто. Розпитали, з якої я області і дали мобільний номер телефону людини, яка відповідає за наш, Чернігівський, регіон. За ним я ще додзвонювався з півмісяця.
Потім дали ще один номер телефону. Нарешті через три -чотири дні я зв’язався з Людмилою Олексіївною, яка курує нашу область. Розповів їй, хто я і що хочу, і вона пообіцяла допомогти. Але попередила, що у них є певні критерії для відбору, щось понад дванадцять пунктів, на зразок, претендент не може бути священиком, психологом, психотерапевтом, адвокатом, щоб освіта була не нижче середньої і інше. Ще вона пояснила, що для даної програми необхідний чоловік віком 50-60 років. Одним словом, я підійшов і вона мене записала.
Потім із Чернігова прийшли анкета на 160 питань різного роду, починаючи від особистих, побутових, до політичних, довідка, щоб відпустили з роботи, і запрошення на зйомки ток-шоу на 10 липня. Зі мною з Чернігівщини їхали ще двоє людей: жінка років до 45 з якогось села, і юнак, віком до 25 років, з Чернігова. Такою була вимога. Відправляти і зустрічати нас мали провайдери. Але я добирався сам, адже колись вчився у Києві і добре орієнтуюся в ньому. А решта чернігівчан їхали мікроавтобусом. Так ми потрапили в столицю.
- Як вона вас зустріла?
- У п’ятницю з 14 до 15 години ми мали поселитися у тризірковому готелі «Либідь». Нас уже чекали і кімнати були розподілені. Мені випало жити на 16 поверсі у двохмісному номері. Сусідом по кімнаті виявився чоловік теж років 50-60, але з Херсонщини. Звали його Олександром. (Прим. автора - розповідь співрозмовника про сервіс і обслуговування у готелі, світлодіодні вмикачі і вимикачі, одноразові капці, накрохмалену білосніжну білизну з фірмовим тисненням і гарячу воду у душовій кімнаті, кілька функцій звичайного унітазу, телевізор, холодильник, свіжу пресу, книги, електромагнітні кодові замки у номері і прохолоду, крем для взуття будь-якого кольору у шафі з вішалками - упускаю.
Сервіс тризіркового готелю В’ячеслава Миколайовича, людину з провінційного містечка, вразив чи не найбільше і йому він присвятив половину своєї розповіді. А ось про харчування у ресторані співрозмовник відгукувався не дуже. Сказав, що вечеря і сніданок були слабенькими - замалі порції. Тож усі, кому ще пощастить потрапити на шоу, запасайтеся домашнім салом.).
- Ваш сусід теж приїхав на передачу з певною метою?
- Ні. Йому запропонували у місцевій райдержадміністрації взяти участь у ток-шоу і разом з тим «на шару» подивитися Київ. Для масовки нас назбирали того дня 118 чоловік з усіх регіонів України. І всі, з ким мені вдалося поспілкуватися потім, а розмовляти особливо було ніколи, приїхали просто так, заради цікавості, чи то грошей, а не вирішення певних проблем. Видно було, що дехто приїздив уже не в перший раз. Подейкували, що раніше за масовку платили кожному по 800 гривень і зйомки тривали впродовж тижня. Народ є народ. Хтось, отримавши гроші, не витримував і втікав раніше. Отоді й запровадили прибуття учасників безпосередньо у день ефіру.
- А вам платили чи ні?
- Платою це не назвеш, швидше відшкодування вартості проїзду. Але це було трохи пізніше. Після того, як ми заселилися в кімнати, у нас був вільний час, і ми знову заповнювали якісь анкети та договори, вже з проставленою датою і підписом. Збір внизу був призначений на 18.30. О цій порі нас організовано повели в ресторан, тут же в готелі, а потім відразу ж розсадили у два величезних автобуси і повезли на студію. На яку, не знаю. Їхали хвилин 7. На якомусь майданчику нас висадили. Зібрали документи і попросили зачекати. Чекання тривало хвилин 40. Тільки у цей час ми і змогли перекинутися одне з одним словом. Потім почали заводити.
За першим разом чомусь охорона нас не пропустила, мабуть, вийшло якесь непорозуміння. А за другим - все вийшло. Проходили ми через металошукачі, мобільні телефони вимикали, сумки у жінок забирали, одним словом, перевіряли дуже ретельно. Наступним етапом була кімната №8 з сидіннями на 50-60 чоловік, а поряд вбиральня. Тут нам видали всім одноразові бахили і конверти. У конвертах були кому гроші, а кому квитки на зворотній шлях. Мені видали 30 гривень. Все це зайняло ще з півгодини. Тут можна було випити чаю, або кави, але вже за власний кошт.
Ефір був призначений на 21.25 год. Нас почали заводити безпосередньо в зал о 21.00. Заводили партіями по 15-20 чоловік. Я потрапив у четвертий комплект, 93 місце, якраз посеред ряду. Сидіти було зовсім незручно, вузько й тісно. Звичайні лавочки, обіпертися немає на що, попереду монітор. Худішим було легше, товстішим - важче. Щоб вийти, треба було підняти весь ряд. Потім нас учили коли і як аплодувати (чим сильніше, тим краще), як користуватися монітором для того, щоб давати відповіді на запитання.
І попередили, що під час ефіру суворо заборонено говорити з сусідами, крутитися, вставати, махати руками, викрикувати з місця, навіть, якщо стало недобре. Помирай, а до рекламної паузи до тебе ніхто не підійде. Виходити взагалі не можна. Дозволялося тільки під час реклами встати і помахати руками чи ногами на місці. Але зробити це практично було неможливо, настільки тісно одне до одного ми сиділи. До того ж на верхніх рядах було дуже жарко. Бо прямо над головою світили величезні прожектори. Це тільки по телевізору красиво дивитися, насправді ж виснажливо. Зйомки тривали майже до другої години ночі. Тема була підсумкова і запрошеним політикам роздавали номінації та нагороди.
Спочатку всі слухали уважно і виглядали бадьорими, а десь із другої половини вже всі потомилися. У рекламних паузах Савіка Шустера весь час підпудрювали. Запрошені політики поводилися цілком доброзичливо одне з одним, навіть обіймалися, цілувалися, жартували. На нас практично ніхто не звертав уваги. Лише окремі підходили до людей, що сиділи в перших рядах, перемовлялися кількома словами та посміхалися. Поспілкуватися відкрито з ними було практично неможливо.
- То чи вдалося ж вам зустрітися з Савіком і виконати своє завдання?
- Майже. Досидівши до четвертої рекламної паузи, зрозумів, що справи кепські. Мені треба передати Савіку лист, я його вклав у той конверт, що нам роздавали гроші, а доступитися до нього не можна. Хотів запитати у провайдерів, як це зробити, але мене ніхто не захотів слухати. Тоді я вирішив діяти по-своєму. Під час чергової рекламної паузи вирішив кричати, що хочу вийти до вбиральні. Мене почули і повели майже під конвоєм до тієї самої кімнати №8, навіть двері за мною зачинили. Йдучи коридором, я помітив
Савіка, але він був далеченько від мене. Що ж робити? Постояв трохи у вбиральні, йдемо назад. І, о, щастя, Шустер стоїть якраз мені на шляху. Проходячи повз нього, я стишую ходу і питаю у Савіка, чи не можна йому підкинути декілька тем для ефіру. Його відповідь була різкою, у перекладі на нормативну лексику - не потрібні мені твої теми. Я розгубився і дещо розчарувався. Думаю, навіщо я сюди приїхав: столицю бачив, масовка ця мені ні до чого, лише задарма витратив час. Решта ефіру для мене вже не існувала. А потім я побачив, як Савік обіймався з Давидом Жванією, і подумав, що вони друзі... Зйомки закінчилися близько другої години ночі.
Виводили нас після всіх, як і заводили, партіями, але на вулиці ми опинилися значно швидше. На освітленому майданчику вже стояли наші автобуси. Дивлюсь, біля самісінького виходу перекурюють Давид Жванія і мер Чернігова Соколов. Думаю, була - не була, без мене автобус не поїде, почекають. Беру цигарку і стаю палити біля них. Весь час пильно дивлюся на Жванію. Він, мабуть, відчув мій погляд і повернувся. Каже: «Ви щось хотіли?». «Так, - кажу. - Чи не могли б ви передати Савіку Шустеру лист?» «Можу, - відповів Давид Жванія, я саме якраз на нього чекаю». Я вийняв із кишені конверт і простягнув політику, аж раптом мене щось дуже міцно стиснуло за руку. То були охоронці.
Але Давид Жванія наказав відпустити мене і заглянув у конверт. Пересвідчившись, що там лише лист, потис мені руку і попрощався. З великим полегшенням на душі я пішов до свого автобуса. Вже пізніше сусід по кімнаті мені розповів, що бачив з вікна, як Давид Жванія передав таки конверт Савіку Шустеру. Чи буде він його читати, чи візьме до уваги наше прохання, хай це вже буде на його совісті. Я ж свою місію виконав.
- В’ячеславе Миколайовичу, підсумовуючи вашу поїздку і нашу розмову, Ваше загальне враження?
- Все це шоу, гра, нічого справжнього. Пуста балаканина. Я зрозумів, що ми, прості люди, зі своїми проблемами нікому не потрібні. Ми - ніхто, «ма-сов-ка!»
- Чи можна стати ще раз учасником телепередачі?
- Можна. Скільки завгодно. Треба тільки звернутися до провайдерів. Можу і Вам дати телефончик...
- Дякую, то ви поїдете?
- Мабуть, що так. Але це вже буде восени, бо нині у Шустера - канікули до кінця серпня.
З В’ячеславом Козаченком спілкувалася
Наталія ДОРОШЕНКО.
http://www.guberniya.net.ua
Як В’ячеслав Козаченко зустрічі з Савіком Шустером шукав
31.07.09. Хто такий, Савік Шустер знають якщо не всі, то кожен другий, мабуть, точно. І на його політичні ток-шоу на зразок «Свобода слова» чи «Шустер-live» по телевізору, мабуть, натрапляли не раз. Хтось швиденько перемикав канал, а хтось і зупинявся, мріючи хоч раз теж стати учасником шоу, пише priluchina.
Зазначу, що В’ячеслав Миколайович Козаченко, не якась там «шишка», а - помічник директора Прилуцького професійного ліцею з господарчої частини. Одним словом - завгосп. Крім того - ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС І категорії, інвалід ІІ групи, інвалід війни.
Отож про поїздку:
- В’ячеславе Миколайовичу, що спонукало Вас узяти участь у ток-шоу і як ви туди потрапили?
- Ідея не лише моя. Вона виникла в ініціативної групи членів Прилуцького Союзу чорнобильців України і «визрівала», мабуть, з рік. Ми шукали всі можливі шляхи, як потрапити до Савіка Шустера і «підкинути» йому декілька чорнобильських тем для обговорення в прямому ефірі. Зробити це ніяк не вдавалося, аж поки не підказали, що координати є в Інтернеті. Це були два телефонні номери. З п’яти чоловік додзвонитися вдалося лише мені, мабуть, як найбільш наполегливому. Бо робив я це щодня впродовж 3-4 місяців, дарма, що приходили телефонні рахунки на кругленьку суму, хоч на іншому кінці дроту ніхто й не відповідав.
Згодом теж було здався і згадав про цей номер лише через півмісяця. Набрав його навмання і ... мені відповіли. Від неспо-діванки я розгубився. Ледве зміг видавити з себе, чи це «Шустер LIVE». Мені відповіли, що так. «Як до вас можна потрапити?», - говорю. А мені відповідають, що дуже просто. Розпитали, з якої я області і дали мобільний номер телефону людини, яка відповідає за наш, Чернігівський, регіон. За ним я ще додзвонювався з півмісяця.
Потім дали ще один номер телефону. Нарешті через три -чотири дні я зв’язався з Людмилою Олексіївною, яка курує нашу область. Розповів їй, хто я і що хочу, і вона пообіцяла допомогти. Але попередила, що у них є певні критерії для відбору, щось понад дванадцять пунктів, на зразок, претендент не може бути священиком, психологом, психотерапевтом, адвокатом, щоб освіта була не нижче середньої і інше. Ще вона пояснила, що для даної програми необхідний чоловік віком 50-60 років. Одним словом, я підійшов і вона мене записала.
Потім із Чернігова прийшли анкета на 160 питань різного роду, починаючи від особистих, побутових, до політичних, довідка, щоб відпустили з роботи, і запрошення на зйомки ток-шоу на 10 липня. Зі мною з Чернігівщини їхали ще двоє людей: жінка років до 45 з якогось села, і юнак, віком до 25 років, з Чернігова. Такою була вимога. Відправляти і зустрічати нас мали провайдери. Але я добирався сам, адже колись вчився у Києві і добре орієнтуюся в ньому. А решта чернігівчан їхали мікроавтобусом. Так ми потрапили в столицю.
- Як вона вас зустріла?
- У п’ятницю з 14 до 15 години ми мали поселитися у тризірковому готелі «Либідь». Нас уже чекали і кімнати були розподілені. Мені випало жити на 16 поверсі у двохмісному номері. Сусідом по кімнаті виявився чоловік теж років 50-60, але з Херсонщини. Звали його Олександром. (Прим. автора - розповідь співрозмовника про сервіс і обслуговування у готелі, світлодіодні вмикачі і вимикачі, одноразові капці, накрохмалену білосніжну білизну з фірмовим тисненням і гарячу воду у душовій кімнаті, кілька функцій звичайного унітазу, телевізор, холодильник, свіжу пресу, книги, електромагнітні кодові замки у номері і прохолоду, крем для взуття будь-якого кольору у шафі з вішалками - упускаю.
Сервіс тризіркового готелю В’ячеслава Миколайовича, людину з провінційного містечка, вразив чи не найбільше і йому він присвятив половину своєї розповіді. А ось про харчування у ресторані співрозмовник відгукувався не дуже. Сказав, що вечеря і сніданок були слабенькими - замалі порції. Тож усі, кому ще пощастить потрапити на шоу, запасайтеся домашнім салом.).
- Ваш сусід теж приїхав на передачу з певною метою?
- Ні. Йому запропонували у місцевій райдержадміністрації взяти участь у ток-шоу і разом з тим «на шару» подивитися Київ. Для масовки нас назбирали того дня 118 чоловік з усіх регіонів України. І всі, з ким мені вдалося поспілкуватися потім, а розмовляти особливо було ніколи, приїхали просто так, заради цікавості, чи то грошей, а не вирішення певних проблем. Видно було, що дехто приїздив уже не в перший раз. Подейкували, що раніше за масовку платили кожному по 800 гривень і зйомки тривали впродовж тижня. Народ є народ. Хтось, отримавши гроші, не витримував і втікав раніше. Отоді й запровадили прибуття учасників безпосередньо у день ефіру.
- А вам платили чи ні?
- Платою це не назвеш, швидше відшкодування вартості проїзду. Але це було трохи пізніше. Після того, як ми заселилися в кімнати, у нас був вільний час, і ми знову заповнювали якісь анкети та договори, вже з проставленою датою і підписом. Збір внизу був призначений на 18.30. О цій порі нас організовано повели в ресторан, тут же в готелі, а потім відразу ж розсадили у два величезних автобуси і повезли на студію. На яку, не знаю. Їхали хвилин 7. На якомусь майданчику нас висадили. Зібрали документи і попросили зачекати. Чекання тривало хвилин 40. Тільки у цей час ми і змогли перекинутися одне з одним словом. Потім почали заводити.
За першим разом чомусь охорона нас не пропустила, мабуть, вийшло якесь непорозуміння. А за другим - все вийшло. Проходили ми через металошукачі, мобільні телефони вимикали, сумки у жінок забирали, одним словом, перевіряли дуже ретельно. Наступним етапом була кімната №8 з сидіннями на 50-60 чоловік, а поряд вбиральня. Тут нам видали всім одноразові бахили і конверти. У конвертах були кому гроші, а кому квитки на зворотній шлях. Мені видали 30 гривень. Все це зайняло ще з півгодини. Тут можна було випити чаю, або кави, але вже за власний кошт.
Ефір був призначений на 21.25 год. Нас почали заводити безпосередньо в зал о 21.00. Заводили партіями по 15-20 чоловік. Я потрапив у четвертий комплект, 93 місце, якраз посеред ряду. Сидіти було зовсім незручно, вузько й тісно. Звичайні лавочки, обіпертися немає на що, попереду монітор. Худішим було легше, товстішим - важче. Щоб вийти, треба було підняти весь ряд. Потім нас учили коли і як аплодувати (чим сильніше, тим краще), як користуватися монітором для того, щоб давати відповіді на запитання.
І попередили, що під час ефіру суворо заборонено говорити з сусідами, крутитися, вставати, махати руками, викрикувати з місця, навіть, якщо стало недобре. Помирай, а до рекламної паузи до тебе ніхто не підійде. Виходити взагалі не можна. Дозволялося тільки під час реклами встати і помахати руками чи ногами на місці. Але зробити це практично було неможливо, настільки тісно одне до одного ми сиділи. До того ж на верхніх рядах було дуже жарко. Бо прямо над головою світили величезні прожектори. Це тільки по телевізору красиво дивитися, насправді ж виснажливо. Зйомки тривали майже до другої години ночі. Тема була підсумкова і запрошеним політикам роздавали номінації та нагороди.
Спочатку всі слухали уважно і виглядали бадьорими, а десь із другої половини вже всі потомилися. У рекламних паузах Савіка Шустера весь час підпудрювали. Запрошені політики поводилися цілком доброзичливо одне з одним, навіть обіймалися, цілувалися, жартували. На нас практично ніхто не звертав уваги. Лише окремі підходили до людей, що сиділи в перших рядах, перемовлялися кількома словами та посміхалися. Поспілкуватися відкрито з ними було практично неможливо.
- То чи вдалося ж вам зустрітися з Савіком і виконати своє завдання?
- Майже. Досидівши до четвертої рекламної паузи, зрозумів, що справи кепські. Мені треба передати Савіку лист, я його вклав у той конверт, що нам роздавали гроші, а доступитися до нього не можна. Хотів запитати у провайдерів, як це зробити, але мене ніхто не захотів слухати. Тоді я вирішив діяти по-своєму. Під час чергової рекламної паузи вирішив кричати, що хочу вийти до вбиральні. Мене почули і повели майже під конвоєм до тієї самої кімнати №8, навіть двері за мною зачинили. Йдучи коридором, я помітив
Савіка, але він був далеченько від мене. Що ж робити? Постояв трохи у вбиральні, йдемо назад. І, о, щастя, Шустер стоїть якраз мені на шляху. Проходячи повз нього, я стишую ходу і питаю у Савіка, чи не можна йому підкинути декілька тем для ефіру. Його відповідь була різкою, у перекладі на нормативну лексику - не потрібні мені твої теми. Я розгубився і дещо розчарувався. Думаю, навіщо я сюди приїхав: столицю бачив, масовка ця мені ні до чого, лише задарма витратив час. Решта ефіру для мене вже не існувала. А потім я побачив, як Савік обіймався з Давидом Жванією, і подумав, що вони друзі... Зйомки закінчилися близько другої години ночі.
Виводили нас після всіх, як і заводили, партіями, але на вулиці ми опинилися значно швидше. На освітленому майданчику вже стояли наші автобуси. Дивлюсь, біля самісінького виходу перекурюють Давид Жванія і мер Чернігова Соколов. Думаю, була - не була, без мене автобус не поїде, почекають. Беру цигарку і стаю палити біля них. Весь час пильно дивлюся на Жванію. Він, мабуть, відчув мій погляд і повернувся. Каже: «Ви щось хотіли?». «Так, - кажу. - Чи не могли б ви передати Савіку Шустеру лист?» «Можу, - відповів Давид Жванія, я саме якраз на нього чекаю». Я вийняв із кишені конверт і простягнув політику, аж раптом мене щось дуже міцно стиснуло за руку. То були охоронці.
Але Давид Жванія наказав відпустити мене і заглянув у конверт. Пересвідчившись, що там лише лист, потис мені руку і попрощався. З великим полегшенням на душі я пішов до свого автобуса. Вже пізніше сусід по кімнаті мені розповів, що бачив з вікна, як Давид Жванія передав таки конверт Савіку Шустеру. Чи буде він його читати, чи візьме до уваги наше прохання, хай це вже буде на його совісті. Я ж свою місію виконав.
- В’ячеславе Миколайовичу, підсумовуючи вашу поїздку і нашу розмову, Ваше загальне враження?
- Все це шоу, гра, нічого справжнього. Пуста балаканина. Я зрозумів, що ми, прості люди, зі своїми проблемами нікому не потрібні. Ми - ніхто, «ма-сов-ка!»
- Чи можна стати ще раз учасником телепередачі?
- Можна. Скільки завгодно. Треба тільки звернутися до провайдерів. Можу і Вам дати телефончик...
- Дякую, то ви поїдете?
- Мабуть, що так. Але це вже буде восени, бо нині у Шустера - канікули до кінця серпня.
З В’ячеславом Козаченком спілкувалася
Наталія ДОРОШЕНКО.
http://www.guberniya.net.ua
Додати коментар:
