30 липня 2009 р. | Автор: Helen | Переглядів: 1065 | Коментарів: 0
Час останньої надії
Час вибрав нас, і, як співається у пісні, "ми - суворого часу діти", часу змін, проб та помилок. На мій погляд, цей період затягнувся з цілком певних причин.
В історичному плані нашому народу дуже рідко випадали світлі часи: то голод, то війна, потім перебудова, а все, що опісля, - самі знаєте. І якщо раніше в роки тяжких випробувань у людей була віра: у кого - в щасливе завтра, у кого - в Бога, у кого – у власні сили, то зараз можна з гіркотою констатувати, що ми майже втратили віру та надію. Сьогодні бачу багато людей різного віку, які заходять у церкву і, не знаючи жодної молитви, просять у Бога: "Спаси і збережи". Я думаю, що чимало з них, стоячи на останньому рубежі, благають Господа про тонку і незриму нитку надії на щось краще у цей час смути, несправедливості та втрат.
Спробуймо разом знайти відповіді на деякі запитання. Чому Україна, яка має тисячолітню історію, культуру, високий науковий та економічний потенціал і володіє унікальними багатствами території, впевнено перетворюється на одну з найбідніших країн Європи? Чому у нас різниця доходів багатих і бідних настільки разюча? А це, до речі, важливий показник рівня організації суспільства. І нарешті головне, на мій погляд, запитання. Чому в Україні немає жодного напрямку, жодної сторони діяльності державної влади, котрі б здійснювалися належним чином? Світова економічна і внутрішньополітична кризи повністю це підтвердили. Прийми ми зараз найкращі закони, вони не змінять убозтва нашого з вами життя з однієї простої причини – нині в Україні час беззаконня та безвідповідальності, час самозванців і "временщиків". Владні повноваження здійснюються на користь дуже вузького кола людей, котрим належить близько 90% усіх багатств країни.
Боротьба політичних угрупувань (навмисно уникаю терміну "політична еліта") за владу – банальна боротьба за контроль над грошовими потоками. Хто при владі, той цілком легітимно контролює їх розподіл та використання. Уявіть собі, наскільки високі ставки в цій боротьбі - чого не зробиш заради перемоги! Це ми бачимо на екранах телевізорів, коли народні обранці сходяться врукопашну. Всім має бути ясно, що до влади прийшли не найрозумніші і не найдостойніші, що там багато "временщиків", у яких геть відсутній пріоритет державного інтересу над особистим. Хочу нагадати, що ми самі обрали саме цих людей. Кого за гречку, а кого - за красиві промови й порожні обіцянки. Обіцяти нікому не заборониш, і взагалі, обіцяти - не означає женитися.
Зараз складається враження, що наші владні структури розгублені й не знають, що робити далі. Що робити Президентові, перед яким замаячила перспектива політичного небуття як наслідок усіх його політичних починань та амбіцій? Що робити Прем‘єру з її обіцянками народу і реальним станом справ в економіці? Особливо складно пояснити ситуацію в газовій сфері. Якщо домовленості на переговорах у Москві - успіх, то в світлі останніх, усе більше наростаючих труднощів, з якими Україна розраховується за російський газ, виникає запитання: чий він, успіх, - України, Газпрому РФ чи особисто Юлії Тимошенко? Напевно можна сказати, що це мало схоже на український успіх.
Загальною тенденцією для всіх політичних сил стало зниження їхніх рейтингів. Білосердечні «упіймалися» на нардепові Лозинському, котрий у своїх вотчинних краях розважався полюванням на людину. Хотілося б знати, чому цей пан, причетний до вбивства людини, так легко покинув країну? Тепер бідолаха сумуватиме за Батьківщиною десь у скромному бунгало на одному з екзотичних островів. ПР, як головна опозиційна сила, піклуючись про своїх виборців і готова у разі потреби ощасливити й усіх інших, блокує роботу Верховної Ради. Представники ПР щиро здивовані і не розуміють, чому колишні партнери по переговорах категорично проти підняття мінімальної заробітної плати. Усім зрозуміло, а їм – ні. От якщо ПР зажадає від уряду кожному аборигенові по мерседесу і по дачці під Києвом (щоб недалеко, щоб грошей на бензин для мерседесу туди й назад вистачало), тоді точно за них голосувати треба. Вони порожняк не гонять. А якщо серйозно, то, звинувачуючи так звану коаліцію в усіх смертних гріхах, потрібно мати мужність хоча б не заважати їй працювати і не забувати, що вони теж – влада, яку платники податків (читай виборці) дуже й дуже гідно утримують.
Попереду у країни вибори Президента, а може, одразу й парламентські, а може... А може бути все що завгодно. Зрозуміло тільки одне: нинішня Верховна Рада повністю втратила довіру народу і не здатна виконувати свої функції. Тут імовірні два основні варіанти. Перший - союз двох крупних олігархічних фракцій, другий - перевибори до парламенту. У цих процесах необхідно враховувати такий чинник, як інстинкт самозбереження, адже близько 70% нинішніх депутатів до парламенту більше не потраплять. І слід відверто визнати: союз ПР і БЮТ ні довговічним, ні ефективним не буде. Час їхнього союзу дорівнюватиме часу, за який хтось із «партнерів» зжере свого конкурента.
Наразі все більше українців задаються питанням: що робити і як жити сьогодні та в найближчій перспективі? Як ідуть справи з пенсійною реформою, чи зміниться пенсійний вік, що буде з пенсійним забезпеченням старіючого і вимираючого населення в умовах неефективної економіки, розореного села й тотального ухилення від податків? Не треба бути семи п‘ядей у лобі, аби зрозуміти, що при існуючій системі організації влади та економічних відносин крах пенсійної системи прийде швидше, ніж можна собі уявити. Йдеться усього про кілька років, і 5-10 років - дуже оптимістичний прогноз.
Я твердо переконаний, що всіх воюючих при владі треба гнати в шию. І чим швидше, тим краще. Тому що переважна маса цих слуг народу – "временщики", котрі вирішують свої кон‘юнктурні завдання (в основному збагачення) на шкоду державним, тобто нашим з вами інтересам. А всі ми знаємо, що за свій інтерес потрібно боротися, його на блюдечку ніхто не подасть. Чим більше мовчимо і гнемося, тим менше поваги до себе викликаємо.
Нещодавно ми стали свідками ганебної ситуації. Люди, котрі мають великі гроші й владу, розперезавшись від безкарності, захоплюють у власність те, що століттями належало всьому народу: ставки, річки, морське узбережжя курортних зон. Простому людові тепер туди доступу немає. Ось що значить, коли з грязі - та в князі. Найбільше вражає відсутність навіть мінімальної реакції державних структур на ці показані телебаченням усій країні неподобства. Чому по цій та багатьох інших гучних справах мовчить останній оплот законності і Гарант Конституції? Чим він зайнятий? Питаннями голодомору чи створенням музею Радянської окупації? Може, створення такого музею — це і є те нове й важливе в історії розвитку України, що побачив Президент? Виходить, я і мої товариші, котрі в свої 17 років вибрали професію захисника Вітчизни, служили в окупаційних військах? Заразом самі себе й окуповували. Як у тій пісні - «сам п‘ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю». Це волаюче твердження (ред. – про Радянську окупацію) не відповідає визначенню окупаційної адміністрації чи армії. Дані терміни несуть чітке смислове навантаження і до нашого випадку не мають жодного відношення. Скажу більше: людина, котра підняла це питання в цій країні, в цій ситуації, щонайменше не розуміє свого місця і, власне, своєї ролі у зміцненні державності України.
Наше керівництво і вся наша дивовижна країна живуть у щасливому очікуванні чи то чергового траншу від МВФ, чи то запрошення до Євросоюзу - чогось приємного й солодкого. Це свідчить про те, що ми ніяк не виростемо зі штанців Іванка-дурника. Прокиньтеся, панове! Ніхто й ніколи по щучому велінню і нашому хотінню нічого нам не дасть і не зробить. Теплі туалети й решту європейських принад потрібно вчитися будувати тут, і будувати самим. Отримуючи черговий транш або кредит, ми чомусь мовчимо, що беремо чужі гроші, а віддавати будемо свої і з відсотками. Особливо сумно, коли одержані у такий спосіб гроші банально дерибанять.
Більш ніж упевнений, що українським чиновникам дуже подобається позичати. Їх приваблює сам процес. У стилі Жванецького можна сказати: позичили, розбазарили, нам добре, всім погано - країна в боргах; знову позичили, розбазарили, нам ще краще, всім іншим погано – країна в ще більших боргах. Як говорять в Одесі, "скоко ето можна, і на шо всьо ето нам нада?". І дійсно, дорогі друзі, скільки ж можна це терпіти? Треба, як мінімум, поважати самих себе. Поважати за те, що залишаємося людьми і, не дивлячись на всі труднощі, в глибині душі таки сподіваємося на краще для себе і своїх дітей.
Попереду важкі часи. На карту поставлена доля України як держави. І я молю Бога, щоб вона встояла у цей смутний час і щоб ми остаточно не втратили Надії і Віри у день завтрашній.
Володимир Макогон, депутат Прилуцької міської ради
http://gradpryluky.info
Час останньої надії
Час вибрав нас, і, як співається у пісні, "ми - суворого часу діти", часу змін, проб та помилок. На мій погляд, цей період затягнувся з цілком певних причин.
В історичному плані нашому народу дуже рідко випадали світлі часи: то голод, то війна, потім перебудова, а все, що опісля, - самі знаєте. І якщо раніше в роки тяжких випробувань у людей була віра: у кого - в щасливе завтра, у кого - в Бога, у кого – у власні сили, то зараз можна з гіркотою констатувати, що ми майже втратили віру та надію. Сьогодні бачу багато людей різного віку, які заходять у церкву і, не знаючи жодної молитви, просять у Бога: "Спаси і збережи". Я думаю, що чимало з них, стоячи на останньому рубежі, благають Господа про тонку і незриму нитку надії на щось краще у цей час смути, несправедливості та втрат.
Спробуймо разом знайти відповіді на деякі запитання. Чому Україна, яка має тисячолітню історію, культуру, високий науковий та економічний потенціал і володіє унікальними багатствами території, впевнено перетворюється на одну з найбідніших країн Європи? Чому у нас різниця доходів багатих і бідних настільки разюча? А це, до речі, важливий показник рівня організації суспільства. І нарешті головне, на мій погляд, запитання. Чому в Україні немає жодного напрямку, жодної сторони діяльності державної влади, котрі б здійснювалися належним чином? Світова економічна і внутрішньополітична кризи повністю це підтвердили. Прийми ми зараз найкращі закони, вони не змінять убозтва нашого з вами життя з однієї простої причини – нині в Україні час беззаконня та безвідповідальності, час самозванців і "временщиків". Владні повноваження здійснюються на користь дуже вузького кола людей, котрим належить близько 90% усіх багатств країни.
Боротьба політичних угрупувань (навмисно уникаю терміну "політична еліта") за владу – банальна боротьба за контроль над грошовими потоками. Хто при владі, той цілком легітимно контролює їх розподіл та використання. Уявіть собі, наскільки високі ставки в цій боротьбі - чого не зробиш заради перемоги! Це ми бачимо на екранах телевізорів, коли народні обранці сходяться врукопашну. Всім має бути ясно, що до влади прийшли не найрозумніші і не найдостойніші, що там багато "временщиків", у яких геть відсутній пріоритет державного інтересу над особистим. Хочу нагадати, що ми самі обрали саме цих людей. Кого за гречку, а кого - за красиві промови й порожні обіцянки. Обіцяти нікому не заборониш, і взагалі, обіцяти - не означає женитися.
Зараз складається враження, що наші владні структури розгублені й не знають, що робити далі. Що робити Президентові, перед яким замаячила перспектива політичного небуття як наслідок усіх його політичних починань та амбіцій? Що робити Прем‘єру з її обіцянками народу і реальним станом справ в економіці? Особливо складно пояснити ситуацію в газовій сфері. Якщо домовленості на переговорах у Москві - успіх, то в світлі останніх, усе більше наростаючих труднощів, з якими Україна розраховується за російський газ, виникає запитання: чий він, успіх, - України, Газпрому РФ чи особисто Юлії Тимошенко? Напевно можна сказати, що це мало схоже на український успіх.
Загальною тенденцією для всіх політичних сил стало зниження їхніх рейтингів. Білосердечні «упіймалися» на нардепові Лозинському, котрий у своїх вотчинних краях розважався полюванням на людину. Хотілося б знати, чому цей пан, причетний до вбивства людини, так легко покинув країну? Тепер бідолаха сумуватиме за Батьківщиною десь у скромному бунгало на одному з екзотичних островів. ПР, як головна опозиційна сила, піклуючись про своїх виборців і готова у разі потреби ощасливити й усіх інших, блокує роботу Верховної Ради. Представники ПР щиро здивовані і не розуміють, чому колишні партнери по переговорах категорично проти підняття мінімальної заробітної плати. Усім зрозуміло, а їм – ні. От якщо ПР зажадає від уряду кожному аборигенові по мерседесу і по дачці під Києвом (щоб недалеко, щоб грошей на бензин для мерседесу туди й назад вистачало), тоді точно за них голосувати треба. Вони порожняк не гонять. А якщо серйозно, то, звинувачуючи так звану коаліцію в усіх смертних гріхах, потрібно мати мужність хоча б не заважати їй працювати і не забувати, що вони теж – влада, яку платники податків (читай виборці) дуже й дуже гідно утримують.
Попереду у країни вибори Президента, а може, одразу й парламентські, а може... А може бути все що завгодно. Зрозуміло тільки одне: нинішня Верховна Рада повністю втратила довіру народу і не здатна виконувати свої функції. Тут імовірні два основні варіанти. Перший - союз двох крупних олігархічних фракцій, другий - перевибори до парламенту. У цих процесах необхідно враховувати такий чинник, як інстинкт самозбереження, адже близько 70% нинішніх депутатів до парламенту більше не потраплять. І слід відверто визнати: союз ПР і БЮТ ні довговічним, ні ефективним не буде. Час їхнього союзу дорівнюватиме часу, за який хтось із «партнерів» зжере свого конкурента.
Наразі все більше українців задаються питанням: що робити і як жити сьогодні та в найближчій перспективі? Як ідуть справи з пенсійною реформою, чи зміниться пенсійний вік, що буде з пенсійним забезпеченням старіючого і вимираючого населення в умовах неефективної економіки, розореного села й тотального ухилення від податків? Не треба бути семи п‘ядей у лобі, аби зрозуміти, що при існуючій системі організації влади та економічних відносин крах пенсійної системи прийде швидше, ніж можна собі уявити. Йдеться усього про кілька років, і 5-10 років - дуже оптимістичний прогноз.
Я твердо переконаний, що всіх воюючих при владі треба гнати в шию. І чим швидше, тим краще. Тому що переважна маса цих слуг народу – "временщики", котрі вирішують свої кон‘юнктурні завдання (в основному збагачення) на шкоду державним, тобто нашим з вами інтересам. А всі ми знаємо, що за свій інтерес потрібно боротися, його на блюдечку ніхто не подасть. Чим більше мовчимо і гнемося, тим менше поваги до себе викликаємо.
Нещодавно ми стали свідками ганебної ситуації. Люди, котрі мають великі гроші й владу, розперезавшись від безкарності, захоплюють у власність те, що століттями належало всьому народу: ставки, річки, морське узбережжя курортних зон. Простому людові тепер туди доступу немає. Ось що значить, коли з грязі - та в князі. Найбільше вражає відсутність навіть мінімальної реакції державних структур на ці показані телебаченням усій країні неподобства. Чому по цій та багатьох інших гучних справах мовчить останній оплот законності і Гарант Конституції? Чим він зайнятий? Питаннями голодомору чи створенням музею Радянської окупації? Може, створення такого музею — це і є те нове й важливе в історії розвитку України, що побачив Президент? Виходить, я і мої товариші, котрі в свої 17 років вибрали професію захисника Вітчизни, служили в окупаційних військах? Заразом самі себе й окуповували. Як у тій пісні - «сам п‘ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю». Це волаюче твердження (ред. – про Радянську окупацію) не відповідає визначенню окупаційної адміністрації чи армії. Дані терміни несуть чітке смислове навантаження і до нашого випадку не мають жодного відношення. Скажу більше: людина, котра підняла це питання в цій країні, в цій ситуації, щонайменше не розуміє свого місця і, власне, своєї ролі у зміцненні державності України.
Наше керівництво і вся наша дивовижна країна живуть у щасливому очікуванні чи то чергового траншу від МВФ, чи то запрошення до Євросоюзу - чогось приємного й солодкого. Це свідчить про те, що ми ніяк не виростемо зі штанців Іванка-дурника. Прокиньтеся, панове! Ніхто й ніколи по щучому велінню і нашому хотінню нічого нам не дасть і не зробить. Теплі туалети й решту європейських принад потрібно вчитися будувати тут, і будувати самим. Отримуючи черговий транш або кредит, ми чомусь мовчимо, що беремо чужі гроші, а віддавати будемо свої і з відсотками. Особливо сумно, коли одержані у такий спосіб гроші банально дерибанять.
Більш ніж упевнений, що українським чиновникам дуже подобається позичати. Їх приваблює сам процес. У стилі Жванецького можна сказати: позичили, розбазарили, нам добре, всім погано - країна в боргах; знову позичили, розбазарили, нам ще краще, всім іншим погано – країна в ще більших боргах. Як говорять в Одесі, "скоко ето можна, і на шо всьо ето нам нада?". І дійсно, дорогі друзі, скільки ж можна це терпіти? Треба, як мінімум, поважати самих себе. Поважати за те, що залишаємося людьми і, не дивлячись на всі труднощі, в глибині душі таки сподіваємося на краще для себе і своїх дітей.
Попереду важкі часи. На карту поставлена доля України як держави. І я молю Бога, щоб вона встояла у цей смутний час і щоб ми остаточно не втратили Надії і Віри у день завтрашній.
Володимир Макогон, депутат Прилуцької міської ради
http://gradpryluky.info
Додати коментар:
