1. "Западенцям" тут не місце

Розпочався мій невеличкий викривальний вояж Києвом із банальної поїздки Сирецько-Печерською гілкою метро.

Виїхавши на Південний міст, де на кілька хвилин з‘являється покриття в мобільного телефону, вирішив дещо "завести" ранкову заспану публіку імітацією розмови по стільниковому: "Так, Сашко, привіт!.. Так, отримав. Та там усі ті документи російською, нічого не зрозуміло! Чого вони російською документи надсилають?! Ми що, не в Україні?.." Словом, такий собі гнів людини, яка буцімто не розуміє "братньої" мови - чим "ми" гірші за "них", що українською ні бельмеса?

Результат спектаклю не змусив довго чекати на себе.

Три чверті пасажирів - а особливо "місця в партері", які традиційно займають старші люди - невдоволено зиркнули на мене. Спершу мої попутники стримували емоції. Але невдовзі мимохідь таки вловив краєчком вуха невдоволене "западенци", що було кинуто мені напівпошепки однією з жіночок "віком за".

Дуже довго думав, чого ж мене сприйняли за приїжджого із Західної України? Ніби й характерного галицького "балаку" не маю, та й наче діалектизмів не вживав...

А відповідь насправді проста, як конструкція велосипеда.

Стереотип про "україномовність винятково Галичини" впродовж років нав‘язувався народові інших регіонів "дбайливими" піарниками найрізноманітніших політичних сил чи окремих кандидатів: задля підвищення власних рейтингів політикани ладні на все.

І розділення України за будь-якою ознакою - у тому числі мовною - є "козирною картою" в їхніх брудних іграх.

2. Цитрина від помаранчі недалеко котиться

Як виявилося пізніше, ситуація в метрополітені була невеличкою розминкою.

Справжні пригоди розпочалися з мого прохання продати мені "соку цитрини" в одній продуктовій крамничці поблизу Золотих воріт. Опісля певного заціпеніння, що в нього поринула спантеличена продавщиця, я вислухав од неї цілий спіч, головною тезою якого стало останнє речення: "На сваєй чістай мові будіш со свайєй мамачкай размавлять!"

От тобі, читачу, і повага, і толерантність людей на роботі... А головне - усе ж правильно, на їхню думку.

Між іншим, до невдоволення продавщиці, що його викликано винятково її незнанням мови, долучилися й покупці - обурювались, що я "своєй мовай" збираю чергу.

От так.

Біда, як відомо, сама не приходить. Перефразую: де одне правопорушення - там і ціла низка.

У тій горе-крамниці я став вимагати книгу скарг, яку мені надавати відмовилися. На прохання покликати директора продавщиця пояснила, що спілкуватися я буду лишень і тільки з нею, ні з ким більше, ніколи, ні за що, за жодних обставин і взагалі заледве не через її труп.

Урятував знайомий уже прийом - імітація розмови по мобільному, цього разу буцімто зі службою захисту прав споживачів. Пані коло каси вмить подобрішала й, з вибаченням за грубість, таки дала мені сік. Помаранчевий щоправда.

Проте близько, не сперечатимусь...

3. Меню та інші прикрості громадського харчування

Вирішив продовжити свої цікаві досліди в кав‘ярні в районі Майдану Незалежності.

Ну, зайшов, сів як належить, закурив цигарку й після досить тривалого очікування отримав меню, написане російською мовою. На прохання замінити його українськомовною версією я дізнався, що такого в них у природі не існує.

Тоді, граючи дурника, раз-у-раз кликав офіціанта й просив пояснити мені значення тих чи інших слів із назв чи характеристики страв, перекласти їх українською. У нього виявилися певні проблеми з українською, тож перекладу слів "блинчики" і "клубничный мусс" я так і не отримав.

Урешті я таки "задовбав" офіціанта, що попросив мене податися геть.

Вдумайтеся: усе через те, що вони не мають меню українською!

Бавитися в розумного дурника мені сподобалося неймовірно. Продовжив уже просто неба.

У лотку "Кава та чай" поцікавився, чи роблять вони віденську каву. "А вєдєнскую - ето какую?", - перепитала продавщиця. "Відень, - пояснюю їй. - Місто таке. Столиця Австрії" - "Кофє по-вєнскі, што лі?" Мовчки киваю головою.

Пані схопила лють: "А шо, сразу так сказать сложно било?! Голову морочат тут... Нєт у нас!"

4. Київ - російськомовне місто

Вільний час скінчився, треба було човгати в справах буденних, тож стрибнув у метро й поїхав собі.

У вагоні в кишені задзвонив телефон, і я вже не удавано, а дійсно просив свого колегу написати статтю про русифікацію системи вищої освіти замість мене, бо, відверто кажучи, від мовних питань дещо втомився.

І тут стикнувся з незапланованим "швецем" - вродливою дівчиною десь мого віку. Вона, послухавши мою розмову, почала пояснювати з посмішкою, як же я помиляюся. "Київ - російськомовне місто, якщо ти не помітив!" - зауважила вона. А інші пасажири "за-ДА-кали"...

Так, дійсно, безглуздо відкидати, що маємо.

Столиця дійсно російськомовна, максимум - суржикомовна. Та чи позбавляє це права спілкуватися українською?!

Лишень упродовж кількох годин я стикнувся із чотирма - чотирма! - випадками неповаги через мову, якою звик спілкуватися. Причому щонайменше два з них - у магазині й у ятці з кавою - заслуговують на почесне звання "Синдром Швеця" і можуть потягти за собою відповідну розв‘язку.

Але це саме той випадок, коли один у полі хоч і воїн, однак усіх не переможе.