Його гранітна душа пам’ятає босоногих хлопчиськ, які пірнали з нього у колись прозору воду Удаю. Пам’ятає пляжні крики дітвори, що доносилися, мов звуки із запорошеної платівки. Пам’ятає засмаглі сідниці дівчат у бікіні, що приходили на «Воінскій». У щедрі теплом літні ночі він був свідком побачень закоханих, і не тільки, пар. По ньому визначали, спадає вода на Удаї чи ні. Він був частиною бідного, але до болю нашого, рідного, пейзажу єдиного у своєму роді міського пляжу. Він був уособленням субкультури кількох поколінь.
Під лежачий камінь тепер уже не тече удайська вода. Прилуцька пляжна глиба заслужила собі гідне місце - вона перетворилася на постамент майбутнього пам’ятника, а можливо, стане і ним самим.
Учора Прилуки вітали Президента України. Приїзд у наше місто Віктора Ющенка можна назвати символічним з декількох причин. Одна з них - це те, що пройшло рівно п’ять років після початку помаранчевого майдану. Друга - те, що напередодні Гарант, який замахнувся на другий строк, розпочав передвиборчу агітацію і одним із перших міст, до якого він поїхав, стали Прилуки. Ну що ж, «хто не знає горя й муки…» Вдалий вибір для старту, Вікторе Андрійовичу, успіхів Вам. Але зараз зовсім не про це.
Майже тиждень, готуючись до приїзду високого гостя, місто чепурилося. У цьому немає нічого поганого, адже ми теж у себе вдома прибираємо, коли чекаємо званих і незваних гостей. Річ не в тім. Хіба не можна було, не чекаючи Ющенка, прибрати гілля у військовому містечку, що пролежало там три роки? Хіба не можна було зіскребти грязюку на Пирятинському шляху? Хіба не можна було робити все це і не тільки, не чекаючи відвідин Президента? Показуха - річ корисна, адже той, кому вона адресована, рано чи пізно поїде, а предмет оної залишиться для тих, хто її створював.
За п’ять років президентства Ющенка народ звик до головної теми, яка зведена ним у рамки національної ідеї, – вшанування жертв Голодомору. Автор далекий від думки, що це не потрібно. Ні, навпаки, ця трагедія повинна зайняти чільне, можливо, визначальне місце у наших серцях. Але ніколи кількість пам’ятників не зміцнювала пам‘ять, вони не ставали фундаментом для новітньої історії і тим більше дороговказами на майбутнє. Не слід вічно жити у скорботі й сльозах - так ми ризикуємо зачахнути на цвинтарях, хоч і безіменних могил. Не варто вічно поминати, треба просто пам’ятати невинно убієнних. «Залиш мертвим хоронити своїх мертвих…», - сказано у Святому Писанні. А нас знову і знову прив’язують до трагічного минулого, у той час, коли ми перестаємо вірити у світле майбутнє і вже не очікуємо достойного сьогодення.
Ющенку догодили. Мовчазного пляжного свідка перевезли до центрального собору, щоб зробити з нього знак закладки майбутнього пам’ятника жертвам Голодомору. Кращого каменя не знайшли. Нікого не обходило, що у Прилуках, на старому міському цвинтарі, уже є пам’ятний хрест жертвам Голодомору. Знову ж таки, треба було улестити Ющенка і віддати йому право бути Першим на закладці пам’ятника, буцімто, без нього наша пам‘ять залоїлася і ми не могли раніше провести таку акцію.
Президент провів мітинг. Шелестіли на осінньому вітрі помаранчеві стяги, яких було більше, ніж національних прапорів. Стягнув покривало, поставив свічку і нічого не сказав присутнім про сьогоднішній, а тим більше завтрашній день. Знову взявся хоронити своїх мертвих. Знову взявся навчати «свою націю».
Велич нації повинна поміститися у кожному її представнику. Моя суб’єктивна думка – у Ющенку така велич не помістилася. Його хуторянський кругозір не може осягнути цього! Важче перемог даються тільки поразки. Важчим за перемогу на президентських виборах дві тисячі четвертого для Ющенка виявилося провальне і бездарне керування країною! Тоді, під час майдану, у нас була свобода вибору, і це зовсім не відносилося до кольору претендентів. Ми обрали свободу. А Ющенко виявився загальною оманою, яку потім назвали волею народу!
Кращий пам’ятник жертвам - це відсутність пам’ятників катам. У першу чергу, це стосується бронзової статуї Леніна на Центральній площі. Але це знову-таки справа самих городян. Ми не потребуємо великих "батьківських" порад. Наголошую, це наші самоврядні проблеми, які ми обов’язково вирішимо усією громадою і тільки!
Після освячення каменя Президент поїхав знайомитися з виробництвом цигарок. А вже на самій тютюновій фабриці провів короткий брифінг. Знову пожалівся на уряд, знову озвучив проблематику і плавно перейшов до могил. Зрідка перемішуючи риторику трипільсько-культурними епітетами. Подякував усім за увагу і поїхав знайомитися з виробництвом хліба. Автор цих рядків більше не став обтяжувати своєю присутністю Гаранта, про що зовсім не пожалкував. Питання, які хотілося поставити Ющенку, так і залишилися питаннями. Вони б залишилися ними, якби навіть Гарант перервав свою лекцію на історичну тематику. Ось декілька із них: де п’ять мільйонів обіцяних робочих місць? де тюрми для бандитів? де судова реформа? де перемога над корупцією? де…? Для того, щоб читати проповіді, потрібно, як мінімум, шанувати заповіді! І не брехати своїй, як говорить Ющенко, Нації!
Час розкидати каміння і час його збирати, говорить Вічна Книга. Витягши з удайської пазухи нашого міста камінь, Ющенко урочисто подарував його прилучанам як матеріальну згадку про минуле, яке вони й без цього жертовника берегли. Скоріш за все, пляжний камінь віднині уособлюватиме пам’ятник надіям на померлу демократію, у яку п’ять років тому всі повірили.
Демократія - це ім’я, яке дають народу, коли мають потребу в ньому. Навряд чи тепер він (народ) відповість взаємністю.